Цієї миті до них підійшли троє хранителів.
— Скажи, чужинцю, звідки ти прибув? — суворо запитав коротун у циліндрі.
Сергійко на хвилину задумався. Сказати: з Липової алеї? Не зрозуміють. І він відповів:
— Із Землі..
— Сподіваюсь, раз ми знайшли спільну мову, — вів далі хранитель, — ваша Земля подібна до Країни двох вимірів? Вона така ж велика й пласка?
— Вона дуже велика, однак не плоска, а кругла, — щиросердо признався Сироїжкін. — Це бабусині казочки, що Земля пласка.
Юрба зачудовано зітхнула.
— Ти помиляєшся, хлопчику! — суворо промовив хранитель з піднятими руками. — Якщо вже ти підказав нам оригінальне розв'язання Великої теореми, то не станеш ти стверджувати, що на вашій Землі сума кутів трикутника не дорівнює ста вісімдесяти градусам?
Запитання трохи спантеличило нашого математика. Суму кутів простого трикутника він добре знав — сто вісімдесят градусів. Але як на Землі? Він уявив великий глобус і побудував на ньому трикутник з вершиною на північному полюсі й основою на екваторі. Лишалося обчислити, чому дорівнює сума його кутів.
— Обчислюйте самі! — сказав Сергійко. — Ось вам Земля.
Він вийняв з кишені копійку.
— Я ж казав, що вона пласка, — повчально зауважив хранитель, побачивши копійку.
— Це ще не Земля! — попередив хлопчик. — Невже ви гадаєте, що весь світ побудований за однією теоремою?
Сироїжкін присів, поставив копійку на ребро й легенько нігтем дав щигля по самому ріжечку. Копійка завертілася на місці, утворивши блискучу кульку.
— Ой, — вигукнула Анка, — як гарно!
— Це обманщик! — закричали з натовпу. — Зверніть увагу, як він не схожий сам на себе з різних боків!
— Так, так, він зовсім різний, коли повертається! — підхопили сердиті голоси.
— Він хоче нас обдурити! Подивіться уважно на креслення. Великого хранителя теореми він зобразив у вигляді штанів, які однієї довжини, однієї ширини.
Звідкись вигулькнув верткий, перегнутий навпіл чоловічок і зашепотів трьом хранителям:
— Небезпечний баламут!.. Він умовляв дівчисько грати з круглим м'ячем і пухнастою кішкою, яких у природі не існує. Слід провчити його.
— Тікай! — шепнула Сергію Анка й підкинула високо кошик з усмішками.
Сніп сонячних іскор вилетів звідти, на мить осліпивши юрбу.
Сергійко пустився навтіки. Він не вибирав дороги й мчав вулицею, збиваючи пласкі постаті. Потім завернув і кинувся напролом — через пласкі будинки. Вони тріщали й ламалися, чіпляючись за одяг хлопчика. А позаду тупотіла погоня.
Ось ліс — частокіл лінійок. Він теж тріщить, ламається. Не ліс, а суха трава. Ще кілька метрів, і він урятований. Він вискочить у справжній парк, де ходять справжні люди, де на нього чекає Електроник...
Але хтось хапає Сергія за ногу, й він падає. Міцно заплющує очі, чекає, що буде далі. Знову хтось тягне його за ногу. Сергій розплющує одне око й бачить Електроника.
— Електрошо! — радісно кричить Сергійко й підхоплюється. — Ти мене врятував!
— Не перебільшуй, — каже Електроник. — Я одержав п'ятірку, крапку з малювання і квиток у цирк.
Вони стоять посеред естради, за екраном. Сергій здивовано крутить в руках голубий квиточок і нічого не розуміє.
— Зараз я розповім, як усе було, — каже його друг. — Та спочатку треба дістати цукерок.
— Навіщо цукерки?
— Як — навіщо? Адже ми йдемо в цирк.
ПЕРШІ ПОРАЗКИ ЕЛЕКТРОНИКА
В парку вони купили цукерок, і Електроник забрав їх собі.
— З'їмо в цирку? — спитав Сергійко.
— Ні, це для іншої мети.
Більше Електроник нічого не сказав. Але Сергійко здогадливо посміхнувся. Він знав, що в цирку неодмінно станеться щось чудодійне.
Ото вже незвичайний у нього друг! Минуло лише кілька годин, як вони зійшлися, а Електроник уже прогримів на всю школу, здивував Спартака, самого Таратара й нагороджений квитком у цирк! Навіть країна пласких людей, про яких Сергійко розповів своєму другові, тепер здавалась не такою вже цікавою.
— Мабуть, коли ти відповідав на уроці, а я тебе чекав, — буденним тоном закінчив Сергійко, — я теж думав про теорему Піфагора. І от мені приснилася ця дурна країна.
Однак Електроник сприйняв його розповідь інакше. Він став обмірковувати серйозно і всебічно, нітрохи не сумніваючись у ймовірності пригоди. І Сергійкові вже здавалося, що він справді був у країні пласких людей. Він згадав Анку і йому стало жаль її. Ось вони з другом ідуть уздовж набережної, бачать, як блищить річка, як летять, ледь черкаючись води, крилаті теплоходи і яскравими метеликами миготять червоні, жовті, білі вітрила яхт... А там — яке нудне життя у цих пласких людей: теорема Піфагора, сума кутів трикутників — більше нічого.
А Електроник сказав, що Сергійкові пощастило: він ніби потрапив у давноминулі століття, коли поклонялися тільки Евклідові. І він поводився як справжній учений — запропонував хранителям дотепну задачу. Вони звикли, що в кожному пласкому трикутнику сума кутів — сто вісімдесят градусів, а тут маєте — двісті сімдесят. Трикутник на земній кулі — це їм не Евклід, а геометрія сфери!
Наш математик відчув себе героєм. Ще б пак, він завдав добрячого клопоту цим хранителям!
— Треба було б запропонувати їм ще трикутник у космосі, — сказав Електроник.
— М-м, — промугикав математик. — Це цікаво.
— Звичайно.
— Ану розкажи, будь ласка. Я щось забув, — схитрував Сироїжкін.
Електроник підняв паличку і намалював на піщаній доріжці три зірочки.
— Оце три зорі в різних галактиках. Уявляєш?
— Уявляю.
— Це три вершини нашого космічного трикутника, — розповідав Електроник. — Припустимо, що його сторони — це промені світла. Як відомо, промінь світла в порожнечі — завжди пряма лінія... Але в тім-то й річ, що, коли промені проходять поблизу зорі, вони викривляються.
— Ох ти... А як же це?
— Фізичний закон. Сонце, зорі та інші небесні тіла викривляють простір навколо себе, й через те наш трикутник аж ніяк не буде пласким. — Електроник з'єднав усі три зірки в своєму кресленні кривими лініями.
— Зрозуміло, — сказав Сироїжкін, — хоч і дивно. Виходить так: якщо я захочу летіти від однієї зорі до другої, то я полечу не прямо, а по кривій?
— Цілком вірно, — вчительським тоном промовив Електроник. — Та це не все. Не забудь, що зорі весь час рухаються. Галактики розбігаються від Землі з величезною швидкістю. От і виміряй суму кутів космічного трикутника.