— Спасибі, синку, — добродушно сказав дід. — Ти приніс мисливцеві удачу, хоч і примусив побігати. Однак час нам додому. Хочеш провести нас? Ти потрапиш у місто, якого досі не бачив.
— Так-так... — закивав Сергійко. Йому дуже захотілося побачити саме те місто, де живуть мисливці на сонячних зайців.
Вони йшли через ліс.
Сергійко крутив головою, здивовано розглядаючи дерева. Дивний був цей ліс. Начебто й прості ялини, берези, сосни. Але стовбури в них не круглі, а як лінійки. Й гілки ростуть лише по боках — праворуч і ліворуч.
— Уже недалеко, — сказав старий. — Он просвіт, а там і місто.
Дорога-стріла, вирвавшись із лісу, перетворилась на міську вулицю. Стояли на ній звичайні будинки. З трикутниками дахів, квадратами вікон, прямокутниками дверей. Ішли люди, їхали машини.
Сергійка вже з перших кроків охопило невиразне почуття тривоги. Одних пішоходів він бачив тільки спереду й ззаду і не помічав, як вони проходили мимо. Інших він міг розгледіти тільки збоку, а здалека вони були схожі на тонкі палички або рисочки.
Старий гукнув його:
— Ану, синку, поблукай з Анкою вулицею, а я піду додому. Ти щасливий. Може, і внучці принесеш удачу.
— Ходімо? — запитала Анка й трусонула кошиком. — Ти й справді щасливий? А то багато днів у нас немає зовсім покупців...
— А що ти продаєш? — запитав Сергійко. — Іриски?
— Ні-і, — похитала головою Анка, — у нас не продають іриски. В цьому кошику — усмішки.
— Усмішки? — посміхнувся Сергійко. Чесно кажучи, йому зовсім не було весело.
— Дивись!
Анка зірвала з кошика хустку, й Сергій примружив очі від нестерпного блиску.
— Ці усмішки дідусь робить із шкурок зайців, — розповідала дівчинка. — Я думала, ти здогадався. Тільки їх мало купують.
І вона звернулася до дивних перехожих:
— Купіть усмішку! Дуже дешево. Усмішку просту — сумну, журливу. Усмішку для всіх — дитячу, дорослу. Яку хочете. Купіть, купіть!..
Та ніхто не бажав купити сонячну усмішку. Перехожі не помічали Анки та її золотого кошика, їхні обличчя були зосереджені, рухи точні, очі спрямовані вперед. Навіть собаки пробігали мовчки, таємниче, наче тіні.
І раптом Сироїжкін здогадався: от так штуковина, адже тут усе пласке!
Він уважно подивився на вулицю. Це було плоске місто: автомобілі, будинки, ліхтарі, дерева, жителі, навіть собаки — все-все пласке, як млинець, як дошка, як стінка, немов вирізане з картону чи паперу. Навіть дівчинка Анка, що стоїть поряд з ним, і та пласка. В неї лише одна кіска. Як він раніше не помітив!
А ось поважно йде чоловік з величезним черевом. Мабуть, він вважається товстуном. А насправді, якщо подивитися ззаду, він тонший за голку.
Сергійко не витримав, зареготав: який вузький стілець потрібен цьому товстунові. А ліжко — тонше, ніж лінійка! А які бутерброди жує цей товстун? Цигарковий папір він жує, а не бутерброди.
Він сміявся до сліз, не помічаючи, як насторожилась Анка, як зупинилися перехожі, як зібралася невеличка юрба. Пласкі люди суворо дивилися на веселого хлопчака, перемовлялися сердито:
— Який невихований! Тільки-но я зосередився, аж раптом цей жахливий сміх. Він сплутав усі мої розрахунки.
— Еге ж, саме такі й заважають спокійному плинові думок.
— Я завжди казав, що для надто пустотливих дітей треба відкрити школу з посиленою програмою з креслення.
— Та ще це дівча плутається під ногами! Кому потрібні її безглузді усмішки?
— Тихіше! — злякано вигукнув хтось. — Ідуть хранителі теореми.
Натовп замовк, розступився, пропускаючи три поважні постаті.
У покрої їхнього одягу можна було розрізнити три квадрати й трикутник, і все ж вони не схожі між собою.
Одна з постатей, з квадратною головою й меткими очицями, була одягнена в старомодну професорську мантію. Друга, невелика на зріст, мала на голові величезний циліндр, руки в кишенях, під пахвою парасолька. Третя простувала крізь натовп, здійнявши руки до неба, ніби попереджаючи про щось. Такими були троє хранителів теореми, що повільно наближалися до Сергійка.
Чесно кажучи, Сергій у цей момент злякався. Дуже вже суворий вигляд мали хранителі.
Троє хранителів зупинилися перед хлопчиком, мовчки розглядаючи його. Потім той, хто був у професорській мантії, сказав несподівано пискливим голосом:
— Нам стало відомо, що ти порушуєш порядок, запроваджений з давніх-давен у нашій країні. Чи відомо тобі, незнайомцю, що ти перебуваєш у Країні двох вимірів?
— Так, — кивнув Сергійко.
— Чи відомо тобі, — пищав хранитель, — чому дорівнює сума квадратів катетів?
— Квадрату гіпотенузи!.. — пробурмотів хлопчик.
Хранителі перезирнулйся.
— Він не такий уже й дурний, як здається, — зазначив коротун у величезному циліндрі.
Сергійко оглянув трьох хранителів і став пригадувати, де він бачив ці трикутники й квадрати. Ну звичайно, на шкільній дошці! їх креслив Таратар Таратарович!
— Теорема Піфагора! — випалив він.
— Ти знаєш це ім'я?! — здивувався хранитель з піднятими руками. — Попереджаю: промовляй його поштивіше! Бо все, що ти бачиш навколо, створено на основі цього безсмертного відкриття...
Пихатість хранителів та їхній урочистий тон уже набридли Сироїжкіну. Поки хранитель з піднятими руками вичитував настанови, наш математик подумки перевернув його вниз головою і захихотів.
— Що ти побачив смішного в наших словах? — суворо запитали хранителі.
Юрба погрозливо загомоніла. Ні, їх не слід було дратувати.
— Не звертайте уваги, — сказав Сироїжкін. — Я завжди так сміюся, коли згадую про Піфагорові штани.
— Поясни свою думку.
— Ну, так найлегше запам'ятати теорему... — Піфагороі штани однієї довжини, однієї ширини!
— О! — вигукнули в один голос троє хранителів. — Це формулювання невідоме навіть нам!
Вони повиймали з кишень крейду й заходилися креслити на асфальті фігури. Ніхто більше не звертав на Сергійка уваги. Юрба стежила за рухами хранителів.
Сергійко підійшов до Анки, похвалився:
— От я й завдав їм клопоту. Давай мені в нагороду усмішку.
Дівчинка дивилася на нього, як на чаклуна. Вона машинально сунула руку в кошик і простягла Сергійкові сяючу усмішку. Помахуючи нею, Сергійко поважно сказав:
— Нехай вони думають до ранку. Ходімо до нас у двір. У нас там усе зовсім інакше. Ганятимемо м'яча, справжнього, круглого, а не плаского. І кішки в нас пухнасті й м'які. А собаки! Хіба у вас такі собаки? Якби ти тільки бачила, як Скажена Ковбаса ловить свого хвоста, померла б зо сміху! І я, так тому й бути, познайомлю тебе з Електроником. Я дуже хочу грати в круглого м'яча, — зітхнула Анка. — Я дуже хочу погладити пухнасту кішку. Але я не розумію, що таке "круглий". Мабуть, я ніколи не зможу побачити кругле й пухнасте! — І Анка заплакала.