— Кіме Михайловичу! — вигукнув Заєць, невідривно дивлячись у боковий ілюмінатор. — Знизу піднімається скаламучена смуга води.
Командир перейшов у наш відсік, глянув за борт. Там справді висіла стіна непроглядної каламуті, ніби випари над казаном, який кипів і вирував.
— Ось воно що! — стукнув пальцем по донній карті Кім. — Так це ж, очевидно, боковий кратер. Правда, на карті в мене його немає. Невже вулкан ожив? Якщо почнеться виверження, лиха не минути: корпус батискафа на силові удари не розрахований.
А вода ставала дедалі каламутнішою й непроглядною: ні піни, ні бульбашок, хоч та вода, очевидно, й була гаряча, як окріп: на глибині через великий тиск гази з виверженого вулкана, як і рудоносні гарячі потоки, тануть і не булькають.
— Та ні, — сам до себе озвався командир. — Сейсмографи показують: дно спокійне, немає навіть натяку на моретрясіння й підводні поштовхи.
Повідомили на "Садко".
До мікрофона підійшов начальник експедиції.
— Колего, — почувся дзвінкий, запальний голос Гліба Семеновича. — Якщо й ваші сейсмографи не зафіксували вулканізму, тоді, будьте ласкаві, обережно промацайте той нежданий вир. Повторюю: обережно і на тому горизонті, де зараз перебуваєте. Ви правильно, Кіме Михайловичу, оцінили обстановку: батискаф опинився над допоміжним кратером. А для науки це надзвичайно важливо — свідчення очевидців. Ми ж бо до кінця не знаємо, як себе поводять підводні вулкани.
— Вас зрозуміли! — відповів Кім. — Будемо діяти, як ви й радите.
Із бортових цистерн — рідина, взята для плавучості батискафа, — випустили трохи бензину, і апарат знову почав занурюватись.
Вируючий "казан" лишився праворуч — ми опускалися вподовж його стінки. І таки вир перехитрили: ніби по обочині курного шляху пішли краєм, де каламуть непомітно переходила в чистоводдя.
Ця дорога привела нас до самого кратера, точніше — до його бокових щілин, з яких виливались підземні гарячі потоки: в батискафі, відчули ми, стає жарко.
— Хлопці, дно! — не стримуючи хвилювання, вигукнув Данило.
Він, як маг, своїми чутливими руками обережно чаклував біля пульта управління.
В ілюмінаторах, вихоплені з мороку променем прожектора, показалися смолянисто-чорні брили скель, ніби по зав'язку наповнені лантухи або пухлобокі подушки, які хтось розкидав у хвилину шалу. То була охолола вулканічна лава. Завдяки своїй формі вона так і зветься: подушкова.
На одну з подушок Данило й посадив апарат. Пізніше він розповідав, що ніколи так не боявся, як того разу. Та й не дивно. Пілоти твердять, що останні дюйми взагалі важкі й відповідальні, а перед такою посадкою, як наша, — на трикілометровій глибині — вони ще відповідальніші.
Ось коли треба було вигукувати "ура", а не тоді, як це робив Кукса, побачивши нас на поверхні моря. Але тієї миті ніхто з нас не промовив і слова.
— Х-ух! — витерши спітніле чоло, нарешті порушив мовчанку Данило: йому, пілоту, випало найважче.
— Вітаю, друже! — мовив Кім, тиснучи Данилові руку, який так благополучно посадив батискаф, де, здавалося, не можна було сісти.
— Спасибі, Даниле Гнатовичу! — озвалися й ми.
— Дякуйте не мені, а Нептунові, що пропустив нас у своє царство, — краєм уст посміхнувся пілот. І запитав — То що будемо робити далі?
— Відпочинь трохи, — порадив Кім.
Поки Данило порався біля навігаційних приладів, а командир доповідав на "Садко" обстановку, я з Альфредом роздивлявся й фотографував базальтові подушки.
Знімки ті — унікальні, з таких глибин! — підтвердять потім здогади геологів про те, як холоне вивержена у воду магма. Антрекот Антрекотович не загаїться намалювати картину і назве її "Подушки моєї тещі", а Василь Окань, у свою чергу, оспіває в поемі "Ложе Нептуна", де, між іншим, будуть і такі рядки:
Під ліве вушко,
Як ніч гряде,
Нептун подушку
Із скель кладе.
Там, де воду не скаламутили підземні потоки, ми бачили загадковий підводний ландшафт: крутобокі подушки, чорні базальтові труби й спіралі та ще, немов високі океанські хвилі, вхололу вулканічну лаву.
Це справді нагадувало спальню якогось міфічного велетня, збудовану демонічними підземними силами, коли прокидалася огнедишна гора і розжарений потік магми при зіткненні з водою судомився, плазував гранітними зміями, затвердівши, ставав подушками, зубчатими скам'янілими валами-хвилями. Таке можна побачити хіба що уві сні. Але ж то був не сон — витвір могутнього вулкана лежав перед нами.
Трохи далі від місця нашої посадки лавові подушки були припорошені "снігом", ніби з них випотрошили пір'я.
— Осадовий шар, — зауважив Заєць.
"Сніг" лежав лише на горизонтальних скелях: оголені прямовисні стіни чорніли примарно й зловісно.
— Квіти! — вигукнув я, побачивши над кам'яною щілиною якесь незрозуміле узористе мереживо.
— А, — подав голос Альфред. — То горгонарії, морське пір'я пеннатул та губки "кошик Венери".
— Рослини?
— Ні, Васько, не рослини, а тварини, — пояснив Заєць. — Он, бачиш, тюльпан?
Серед скель, за кілька метрів од батискафа, на довгому стебельці нерухомо стояв розпуклий тюльпан.
— Він також належить до тваринного світу, із загону скляних шестипроменевих губок, які живляться розпорошеними у воді органічними речовинами. А поряд із тюльпаном ніби спрут або квітка айстри. То — коматула, голкошкіра тварина, щупальці якої допомагають пересуватися з місця на місце.
Я, спостережник, — випадковий член підводного екіпажу, а Заєць — природознавець, морський геолог. Він тут, під водою, у своїй стихії. Щось квапливо записує в блокнот, фотографує і, не стримуючи захоплення, примовляє:
— Чудово! Всі ці спостереження — історичної ваги. О, Заєць не марно живе на світі! — сказав він про себе в третій особі.
Та навіть за цю хвальковитість я не міг йому нині дорікнути, бо й сам був у полоні таких піднесених почуттів. Що не кажіть, а вдоволення від роботи породжує упевненість — одну з передумов успіху. А наше теперішнє заняття окрилювало й надихало.
Потім командир наказав рушати.
Данило простяг руку до важелів. Продув баластні цистерни, увімкнув гвинт вертикального підйому.
Струмінь води вдарився об припорошені осадовим нашаруванням брили, розірвав на них фосфоричну — мікроорганізми, що випромінювали світло, — снігову пелену, і брили зблиснули чорно.