Свинар Мотовило — цур йому! — таки слушно зауважив, що навіть катастрофа, в якій ми опинилися, плаваючи на "Буревіснику", не посварила мене з морем.
Ну, а як же інакше — хтось же та повинен долати і бурі, й ці загадкові, незвідані глибини.
І я морячу. І хоч рейси не прогулянка й не відпочинок — щасливий. Це ж ми, а отже і я, кинули виклик Нептунові… Ненажерливий, злий дідуган! Він постійно вимагає жертв: щороку на морі гинуть десятки тисяч людей. Хто з нас на черзі, невідомо. Та ми й не думаємо про це.
Ми поспішали, відгукнувшись на сигнал біди, але "Оріон" потонув. Потім уже стало відомо — про це розповіли наші акванавти, — що він завис на краю безодні.
…Схили стрімких, безмовних скель, якими з боку відкритого моря обросла підводна банка, були схожі на велетенську, поставлену майже прямовисно, драбину.
Уступ за уступом усіяні кораловим кришивом сходини вели вниз, у вічну темряву й морок, куди ніколи не проникає світло.
Над вузькою, щербатою терасою, нахилений під сорокаградусним кутом, звисав гранітний карниз. Він нагадував роззявлену пащу крокодила… І джунглі морської трави та водорослин, і хижо вишкірені ікла скель — справжня пастка, в якій, не зрозуміло чого і як, опинився "Оріон".
Усе це підводне громаддя було відрогами банки, її західним закінченням, за яким починалася прірва.
— Зараз я тобі, Васько, намалюю контури всієї Корони, — зголосився Ступа.
На зворотнім боці стрічки ехограми Юрій накреслив підводну частину мілини.
Ось що являла собою та банка: пласка, покрита водою багатокілометрова твердь — конус, у якого ніби хто зрізав вершину.
Коли ми сюди прийшли, рятувальні роботи вже почалися. Під воду раз у раз вирушали аквалангісти, вздовж і впоперек сновигали пошукові кораблі, гідролокатором та магнітометром промацуючи дно. Але — все марно: "Оріон" зник безслідно. І всі ті мудрі прилади, винайдені, щоб розшукувати затонулі предмети, не могли його зафіксувати.
Тоді-то й вийшов на арену наш "Садко".
Сповістивши про свій намір усім кораблям, Гордій Гордійовий довго радився з начальником експедиції.
— Можна починати, — дав згоду Гліб Семенович.
— Підготуватися до спуску!
На палубі з'явився боцман із боцманенятами — хлопцями з робочої бригади.
— Тезку, слухай сюди! — підкравшись іззаду, смиконув мене за рукав Окань. — Настає історична мить — мої друзі вирушають до Нептуна.
Повторювати я не перестану:
Хвала і честь героям океану!
— як завжди, віршованою скоромовкою закінчив він.
З містка було видно частину корми й те, як акванавти, Кім і Данило, закривають за собою кришку вхідного люка.
Це був невеликий підводний човен, інакше — пірнаюче блюдце, здатне занурюватися на двокілометрову глибину і рухатися без сторонньої допомоги. Його безпосереднє призначення — підстраховка та зв'язок із основним розвідником океану — батискафом, що міг долати незрівнянно більші глибини. Використовувалось блюдце і для попередньої розвідки, а також на випадок аварійної ситуації.
НЕЗАКІНЧЕНИЙ ПОРТРЕТ
Мов поклик із забуття — Гондвана! Правічна казка, невиспівана пісня…
"А може, то була колиска невідомої нам цивілізації," — подумав я. Минали тисячоліття, спливали мільйони років. Рушились, порохнявіючи, гори. Під ударами хвиль розмивалися береги — океан поглинав давню твердь.
Так з лиця землі зникли цілі континенти.
Гондвано, де ти?
Твердять же (ще давньогрецький філософ писав), що існувала Атлантида — загадковий, міфічний материк. Чого тільки про нього не придумано! Я навіть бачив фільм, в якому оповідалося, як серед океану, вже в наші дні, люди натрапили на підводний грот, що вів до зниклого материка.
Казкове царство Атлантиди: одноокі велетні, динозаври, інші потвори й страховиська. І водночас — суперечливість яка! — вродливі люди-атланти, нечуваний розквіт культури. То, може, була й Гондвана…
На підступах до банки Корона, зачепившись якорем за грунт. "Садко" зупинився. Пірнаюче блюдце от-от мало вернутися з глибин.
Ми з Куксою після вахти всілися в затінку тенту на високому півбаці ("Пивбочка в кінці Дерібасівської", — як його називають хлопці) і знічев'я роздивлялися притихле плесо моря.
Хвиль не було. Синювата товща води віддзеркалювала силует "Садка", наші схилені обличчя.
Я глянув на Сашкове відображення у воді і розсміявся. Кошлатобровий, з гачкуватим носом та пишною бородою, він нагадував грізного вождя Атлантиди.
— Ти чого? — запитав Кукса.
— Смішинка в очі вскочила… А якщо відверто — насмішив твій вигляд: бороду бачу, філософа — ні.
— A, — зареготав Сашко. — Так, да Гама (говорив мені Окань), любили висловлюватися латиняни.
Потім я, настроївшись на ліричний лад, ще пильніше почав удивлятися в глибочінь.
Вода переливисто вигравала під сонцем. Всевладне сяйво наповнювало її невгасним огнем.
Була то якась жива, рухлива й об'ємна картина — полотно, знизу обрамлене м'якими тонами й півтонами темряви, де, мов на гравюрі, кожен промінець окреслював борозенку. Губи мимохіть прошепотіли:
Шторм вляжеться, і вітер відкигиче
В хитливих снастях чайкою.
Тоді
Твоє ясне, русалчине обличчя
Замерехтить й розтане у воді.
Дурманливою ласкою збентежить
Примовкле серце…
Я напружив уяву — і справді в дзеркалі води побачив веснянкувате, з дугами брів та ямочками на щоках Наташине обличчя. Бо так воно й повинно бути: якщо довго про когось чи про щось думаєш, те неодмінно постане наяву. А про Наталку — нехай вона, одначе, не гордує! — я думаю більш, ніж досить. І от — галюцинація.
Потім її миле обличчя розтануло, і на мене глянули чиїсь допитливі, неземні очі.
Де я бачив це вродливе, з профілем камеї обличчя, ці чутливі, напіврозтулені уста, яких легенько торкнулася усмішка? І сам собі відповів: Гондвана.
Такою ось чарівницею в образі камеї привиділась вона, виникла з потаємних глибин моря й моєї приколисаної підсвідомості — я ж бо думав про неї не раз.
Підійшли Альфред Заєць і Юрій Ступа.
Я розповів їм про видиво.
— Усі ви на "Садку" трохи того…
Альфред значуще покрутив пальцем біля скроні.
— Крім тебе, звичайно, — на свою адресу сприйняв дошкульний натяк Ступа, ще й досі ображений недовірою, з якою поставились до його слів про "голос моря".