Вулф сидів із заплющеними очима, відкинувшись назад, але губи його були міцно стулені – ані тобі натяку на усмішку. Коли я підійшов до його столу, він ледь-ледь розплющив очі. Я взяв чек і почав його розглядати. В житті я бачив чеки на різні суми, але на таку кругленьку зі стількома нулями – сто тисяч! – ніколи. Я випустив чек на стіл, підійшов до свого столу, сів, нашкрябав у записнику номер машини шпигів, присунув до себе телефон і набрав номер одного службовця муніципалітету, якому колись неабияк прислужився. Занотувавши номер машини, той сказав, що доведеться почекати з півгодини, а я відповів, що чекатиму затамувавши дух.
Коли я поклав трубку, Вулф промовив:
– Жіночі теревені?
Я скоса глянув на нього:
– Ні, сер. Їй справді загрожує небезпека. Біля будинку її ждали в машині два шпиги. Як тільки вона сіла у свій "роллс-ройс", вони ввімкнули фари, а коли її машина завертала на Десяту авеню, вони мало не дістали її переднім бампером. Стежать неприховано, але шпиги аж надто стараються. Якщо "роллс-ройс" раптово загальмує, вони вженуться в нього. Так, місіс Бранер загрожує небезпека.
– Гм, – гмукнув Вулф.
– Так, сер. Я згоден. Вся річ тільки в тому, хто вони. Якщо це приватні особи, то можна буде підлататися на ці сто тисяч. Ну, а якщо це справді люди Гувера, тоді їй доведеться, як ви й сказали, терпіти свої злигодні далі. Десь за годину ми знатимемо це напевне.
Вулф кинув погляд на годинник. За дванадцять сьома. Він подивився на мене.
– Містер Коуен у себе?
– Мабуть. Звичайно він іде з роботи близько сьомої.
– Запросіть його повечеряти з нами.
Це був хитрий хід. Якби я сказав йому, що в цьому запрошенні нема ніякого сенсу, оскільки саме доручення місіс Бранер безглузде, Вулф відповів би, що я, звичайно, розумію, як важливо нам підтримувати добрі взаємини з містером Коуеном, – а це було справді так, – і що він, Вулф, не бачився з чоловіком уже понад рік, і це теж була правда.
Я крутнув крісло, взяв трубку й набрав номер.
2
О дев'ятій ми повернулися до кабінету. Лон умостився в червоному шкіряному кріслі, а ми з Вулфом кожен за своїм столом. Фріц подавав каву й коньяк. Півтори години в їдальні за креветками в підливі з червоного перцю, яловичиною, тушкованою в червоному вині, кабачками у сметані з дрібно шаткованим кропом та авокадо з настурціями й чорними волоськими горіхами – і до всього цього келих доброго "лідеркранца", – минули досить приємно. Розмова точилася про становище в країні, особливості жіночого мислення, про те, як готувати устриці, про структурну лінгвістику й ціни на книжки. Пожвавішала розмова аж тоді, коли ми заговорили про склад жіночого розуму, Лон завів цю балачку зумисне, щоб трохи подражнити Вулфа. Лон надпив коньяк і глянув на свій годинник.
– Якщо ви не проти, – сказав він, – то перейдімо до справи. О десятій я маю бути в одному місці. Я знаю, що ви не сподіваєтесь від мене плати за вечерю. Але знаю і те, що в звичайних випадках, коли вам щось від мене потрібно, Арчі просто питає по телефону чи приходить сам. Отже, цього разу йдеться про щось особливе. Бо коли частують таким коньяком, сталося, мабуть, щось просто неймовірне.
Вулф узяв зі столу вузенький аркушик паперу, похмуро перебіг його очима й кинув назад. Той аркушик я поклав йому на стіл півгодини тому. Коли ми вечеряли, подзвонив службовець муніципалітету й повідомив потрібні мені дані. Перше ніж повернутися до їдальні, я вирвав аркушик із записника, вивів на ньому "ФБР" і поклав на стіл Вулфа. Це повідомлення мені зовсім не додало апетиту. Якби виявилось, що місіс Бранер щодо "хвоста" помилилася, то наші шанси, – зокрема й на ласий шматочок у вигляді чека на моє ім'я, неймовірно зросли б.
Вулф сьорбнув кави, поставив чашку й сказав до Лона:
– У мене є ще чотирнадцять пляшок.
– Боже мій! – вигукнув Лон і понюхав коньяк.
Коуен був чоловік досить дивний. Гладенько зачесане назад волосся, невеличке, туго обтягнене шкірою личко, – його вигляд особливої уваги не привертав. І все ж таки скрізь, хоч би що він робив, Лон здавався на місці – чи то в своєму кабінеті на двадцять першому поверсі будинку "Газетт", через двоє дверей від кабінету видавця в самому кутку, чи на танцях у "Фламінго" з якоюсь дівулею, чи за столом у квартирі Саула Пензера, де ми грали в покер. Або в кабінеті Вулфа, коли він утішався ароматом коньяку п'ятдесятирічної витримки.
Лон пригубив коньяк.
– Просіть усе що завгодно, – промовив він, – Я цілком до ваших послуг.
– Власне кажучи, – промовив Вулф, – не сталося нічого особливого. І тим більше, певна річ, неймовірного. По-перше, запитання: чи вам відомо про якийсь зв'язок, хан навіть далекий, між місіс Бранер і Федеральним бюро розслідувань?
– Ну звісно, відомо. Та й кому про це невідомо! Вона розіслала сотням людей книжку Фреда Кука, серед них і нашому видавцеві та редакторові. Така увага з її боку – доказ того, що людина посідає в суспільстві високе становище. Хай йому грець, мені книжки вона не надіслала! А вам?
– Мені теж. Я сам купив. А ви не знаєте, чи вжило Федеральне бюро якихось заходів, щоб помститися місіс Бранер? Наша розмова суто приватна і конфіденційна.
Лон усміхнувся:
– Всі заходи ФБР, певно, теж мають суто приватний і конфіденційний характер. Вам слід поцікавитись про них у самого Дж. Едгара Гувера. Чи, може, ви вже щось знаєте?
– Знаємо.
Підборіддя в Лона рвучко скинулося вгору.
– Дідька лисого ви знаєте! Одначе в такому разі про це мають знати й люди, які платять Гуверові гроші.
Вулф кивнув головою:
– Ви, звісно, виступатимете саме з таких позицій. Ви збираєте інформацію для того, щоб її опублікувати, а я – у своїх особистих інтересах. А зараз я роблю це з тим, щоб вирішити, у чому ж, власне, полягають мої інтереси. Клієнта я поки що не маю, зобов'язань на себе не брав, але відразу хочу внести ясність: навіть якщо я зв'яжу себе зобов'язаннями й візьмуся за справу, то, незалежно від наслідків, мені, очевидно, не пощастить дати вам якоїсь інформації для статті. Звичайно, якщо я матиму можливість, то дам вам відомості, але навряд. Ми перед вами в боргу?
– Ні. Швидше я перед вами в боргу.