– Безглуздя.
Місіс Бранер узяла зі столика поруч свою коричневу шкіряну сумочку, відкрила її, дістала чекову книжку та ручку, неквапом розгорнула на столику книжку і так само не поспішаючи, методично заповнила спершу корінець, а тоді бланк чека. Потім вирвала чек, підвелася, поклала його на стіл перед Вулфом і повернулась до крісла.
– Тут п'ятдесят тисяч доларів, – промовила вона. – Це тільки аванс. Я вже сказала, що не спинюся ні перед якою сумою.
Вулф на чек навіть не глянув.
– Мадам, – озвався він, – я не чудодій і не кретин. Якщо за вами стежать, то тепер уже відомо, що ви прийшли сюди, і ясно, що прийшли ви найняти мене. Мабуть, вони вже прислали шпига взяти під нагляд і цей будинок. А коли й ні, то вони почнуть стежити відразу, як тільки зрозуміють, що я виявивсь віслюком і взявся за цю справу. – Вулф повернув до мене голову: – Арчі, скільки агентів має ФБР у Нью-Йорку?
– О-о… – Я підібгав губи. – Не знаю напевно, але мабуть, сотні дві. Їх то більше, то менше.
Вулф повернувся знов до місіс Бранер.
– А в мене один – містер Гудвін. Сам я у справах з дому ніколи не виходжу. Це було б…
– У вас є ще Саул Пензер, Фред Деркін, Оррі Кетер…
Іншим разом перелік цих імен дійняв би Вулфа до живого, але не тепер.
– Я не маю права просити цих людей іти на такий ризик, – відказав він. – Не думаю, що й містер Гудвін стане ризикувати. Так чи так, все це безглузда і марна затія. Ось ви кажете: "Примусити його"… Отже, ви хочете, щоб я примусив ФБР перестати за вами стежити?
– Так.
– Яким чином?
– Не знаю.
– І я не знаю. – Вулф похитав головою. – Ні, мадам. Ви самі накликали на себе лихо, от його й маєте. Я не хочу сказати, що не схвалюю вашої акції з книжкою, однак поділяю думку адвокатів: це донкіхотство. Дон Кіхот мужньо терпів свої злигодні, тепер це судилося вам. Вони не стежитимуть за вами довіку, адже ви самі сказали, що ви – не конгресмен і не якийсь там дрібний службовець, який боїться втратити роботу. Але книжок більше не розсилайте.
Місіс Бранер сиділа, покусуючи губи.
– А я думала, що ви нікого й нічого не боїтесь.
– Боюсь? Я намагаюся не робити дурниць, а це ще не означає, що я боюся.
– Я вже сказала, що цього доручення не виконає ніхто, крім вас.
– Тоді ваше становище складне.
Гостя знову відкрила сумочку, дістала чекову книжку та ручку й, заповнивши другий бланк – і цього разу спочатку корінець, – підійшла до столу Вулфа. Потім узяла перший чек, поклала замість нього новий і вернулася до крісла.
– Ці сто тисяч доларів, – промовила вона, – тільки аванс. Усі витрати я оплачуватиму окремо. Якщо вам пощастить виконати моє доручення, то, крім авансу, одержите гонорар, і його розмір ви назвете самі. А не пощастить – ці сто тисяч однаково залишаться вам.
Вулф потягся рукою по чек, уважно його розглянув, тоді поклав назад і, відкинувшись на спинку крісла, заплющив очі. Знаючи його, я здогадувався, про що він міркує. Ні, не про доручення цієї жінки – адже він уже сказав, що воно безглузде. Вулф думав про ту привабливу обставину, що, маючи п'ятого січня ці сто тисяч доларів у кишені, йому не доведеться брати роботу не тільки до кінця зими, а й навесні і навіть улітку. Можна буде перечитати сотні книжок і розвести тисячі орхідей! Не життя, а рай. Кутики рота в нього скривилися – як на Вулфа, то це означало широку усмішку. Він розкошував. Що ж, півхвилини на такі розкоші можна згаяти, зрештою, чоловік має право помріяти; та коли минула ціла хвилина, я гучно кахикнув.
Вулф розплющив очі й випростався в кріслі:
– Ви маєте пропозиції, Арчі?
Отже, його вже спокусив обіцяний гонорар! Може, навіть усупереч здоровому глузду він вплутається в таку ризиковану справу. Щоб цього не сталося, треба насамперед позбутись нашої гості – і якнайшвидше.
– Не так зопалу, – озвався я. – Пропозицій нема, але є зауваження. Ви сказали: якщо за місіс Бранер стежать, то "хвіст" прийшов і сюди. Але ж коли вже вони підслуховують її телефонні розмови, то навіщо їм завдавати собі клопоту й вистежувати місіс Бранер тут? Адже вони чули, як її секретарка домовлялася про цю зустріч.
Вулф насупив брови:
– Отже, за моїм будинком уже стежать.
– Не виключено. Однак може бути, що справа стоїть не так уже й погано, як гадає місіс Бранер. Звісно, місіс Бранер ні до чого перебільшувати зумисне, проте…
– Я нічого не перебільшую! – урвала мене гостя.
– Звичайно, ні, – кивнув я головою в її бік і знову звернувся до Вулфа: – Проте люди, які не звикли, щоб їх дратували, легко піддаються роздратуванню. А чи вони справді стежать, ми можемо перевірити зараз же. – Я повернувся до гості: – Ви приїхали в таксі, місіс Бранер?
– Ні, власною машиною. Шофер чекає мене перед будинком.
– Чудово. Я проведу вас до машини і, коли ви поїдете, подивлюся, що буде. – Я підвівся. – Містер Вулф повідомить вас про своє рішення завтра.
І я рушив до кушетки по її соболі.
Мої хитрощі вдалися. Щоправда, нашій гості вони не сподобались – адже місіс Бранер приїхала найняти Hipo Вулфа. Вона просиділа ще хвилин п'ять, намагаючись умовити детектива, та скоро зрозуміла, що тільки дратує його, і підвівшись, дозволила себе вдягти. Місіс Бранер була дуже невдоволена Вулфом. Знаючи, що господар не любить ручкатися, вона не стала прощатися з ним за руку, але коли я провів її на ґанок, міцно потисла мені долоню, гадаючи, мабуть, що я можу вплинути на рішення Вулфа, З семи східців ґанку кілька обмерзли кригою, і я, підтримуючи гостю за лікоть, допоміг їй зійти на тротуар. Там, біля відчинених дверцят машини, її вже чекав шофер. Перше ніж сісти в машину, місіс Бранер глянула на мене своїми темно-карими очима іі сказала:
– Дякую, містере Гудвін. Певна річ, ви теж одержите чек.
Шофер навіть не намагався допомогти їй – видно, місіс Бранер воліла сідати в машину сама. Отже, вона не була однією з тих удовиць у літах, які люблять, коли їх підхоплюють під руки кремезні чоловіки. Тільки-но місіс Бранер вмостилася, шофер причинив дверцята, сів за кермо й рушив. Не проїхали вони й тридцяти ярдів у бік Дев'ятої авеню, як машина, що стояла поблизу з погашеними фарами, враз захурчала й ковзнула з уже ввімкнутим світлом повз мене. Спереду сиділо двоє. Я стояв на холодному січневому вітрі доти, доки машини завернули на Десяту авеню. В цьому було навіть щось комічне, і я, ступаючи східцями нагору, стиха посміювався. Однак, перше ніж зайти до кабінету, я прибрав серйозного вигляду.