Більшість жінок на це пристала з радістю. Бо хоч як добре було в гостях, а вдома таки краще. Та й з рідні, може, хтось залишився, і худобину, мабуть, татари не всю переловили.
Дівчата теж були не проти — вони мали подбати про свій весільний посаг.
А от дітлашня пручалася що є сили. Проте, як завжди, її ніхто не питав. Жінки вирішили розібрати сиріт між собою.
Не згодилася одна лише тітка Мокрина.
— Де Санько — там буду і я, — оголосила вона на цілий острів. — А коли захочете вигнати мене звідсіля силою — що ж, спробуйте!
Козаки розгублено перезирнулися. Еге ж, спробуй-но витурити таку силою!
— Може, хай лишається? — подав думку Вирвизуб.
— Е, ні, — відрізав дід Кібчик. — Якщо залишиться, буде те ж саме!
Він відвів Санька убік і заходився його вмовляти:
— Саньку, ну зроби щось! Заворожи матір, щоб вона сама захотіла повернутися до Воронівки.
Так і зробили. Деякі козаки навіть дивувалися: ще зранку тітка Мокрина ні за що не хотіла покидати острів, а тепер сама почала підганяти своїх товаришок по полону.
Збиралися швидко. Десяток козаків погнали череду і зайвих коней угору по Дніпру суходолом. Жінки мали пливти човнами. Біля острова залишилося кілька корів, які й досі накульгували на різні ноги, та бугай Петрик, котрий ні за що не хотів полишити козакування.
— Біля Сули зачекаєте на жінок, — напучував козаків Вирвизуб. — Віддасте їм худобу, а самі сядете в човни — і стрілою назад. Зрозуміли?
Тітка Мокрина першою сіла в човен і взялася за весло. Лише коли валка човнів почала звертати за дніпровий закрут, Санько розпружився, і мати заголосила:
— Синку, а як же ти? На кого я тебе полишаю?
Проте дідів штурхан привів Санька до тями, і за мить тітка Мокрина уже гукала до жінок:
— Ану, дівчатка, налягайте на весла! Не відставаймо від корівок!
Довго стояв Вирвизуб на березі і дивився услід човнам. А коли останній з них розчинився в прозорій далечіні, повернувся до товаришів і сказав:
— Ви, товариство, як собі хочете, а я вам скажу от що. Коли хто з вас приведе на острів жінку чи ще якогось біса в спідниці — голову одірву!
ЗАСІДКА
Саїд-мурза повагом вибрався на вершину пагорба. Навколо нього стояло готове до бою військо. А далеко попереду розляглися неозорі дніпровські плавні. Такі неозорі, що за ними навіть Дніпра не було видно. Лише бовваніли на обрії латаття дерев. Десь там мали бути острови, на яких зачаїлися уруські козаки.
Перед плавнями метушилося з півсотні невірних. Скидалося на те, що вони лише щойно уздріли перед собою таку могутню силу і тепер з жаху не знали, що чинити.
Саїд-мурза показав у злостивій посмішці білі зуби. Зараз він помститься за всі приниження, яких зазнав два тижні тому. Тоді Саїд-мурза дивом утік з тієї колотнечі, яку влаштував йому невидимий гяур Швайка та його поплічники. Потому зо три дні збирав своїх підданців, що розповзлися по улусу зализувати рани. Ще день пішов на те, аби з’ясувати, хто з них проґавив появу урусів, і гідно покарати винних. Таких виявилося близько сотні. Тепер їхні очі вороняччя розносить по всьому степу.
І от сьогодні він підійшов до плавнів з п’ятьма тисячами розлютованих, як і сам, ординців.
Щоправда, обережні радники нашіптували, що треба звернутися по допомогу до інших мурз. Але він, Саїд-мурза, відкинув ці боягузькі поради. Бо пристати на них — це зізнатися у власному безсиллі. Ні, є ще в його улусі воїни, і є ще сила, здатна розтоптати цих мерзенних болотяних гадюк, що зовуться уруськими козаками! Вони здатні лише на те, аби кусати з-за рогу чи нападати на сонних. А стати один на один з меткими ординцями — на це в них снаги не вистачить.
Неподалік від Саїд-мурзи щулився Тишкевич. Одіж на ньому була пошматована, на тілі досі не зажили рубці від канчука, яким Саїд-мурза пригостив його два тижні тому.
Якось не тією стежкою покотилося життя Тишкевичеве. І до своїх челядників не приб’єшся, бо ж вельможі всієї України либонь уже знають, як він підняв дубця на свого господаря, ясновельможного пана Кобильського. І не тільки вельможі — уся Переяславщина регоче з пана. А той за голову Тишкевича заломив таку ціну, що можна купити табун добрячих коней. І ясно як Божий день, що колишні товариші такої нагоди не проґавлять.
І до козаків теж не приб’єшся. Тишкевич аж зіщулився, як уявив біля себе Швайку та його друзів. Ні-і, козаки куди страшніші від челядників пана Кобильського!
От і лишилося йому дійти згоди з татарами. Та й у них, схоже, не дуже розпанієш. Бач, відшмагав його Саїд-мурза, мов сидорову козу. А за що? Хіба ж він, Тишкевич, винен у тому, що Швайка в котрий раз обвів навколо пальця усіх татарів і сповістив переяславському старості про їхній напад? Хіба є якась його провина в тому, що козаки біля Вербової балки налетіли на Саїд-мурзу, мов шуліки на недолугих курчат?
Помахом канчука Саїд-мурза підкликав до себе Тишкевича і запитав:
— То скільки, кажеш, у тому болоті урусів ховається?
— Сотень з п’ять чи шість, ваша величність. А може, й більше. Проте не набагато.
Саїд-мурза скоса зиркнув на нього і відвернувся. Якщо цей запроданець не бреше, то його воїнам тут робити нічого. Щоправда, на ясир теж годі сподіватися. Проте не в ясирі справа. Головне — розтрощити, винищити невірних до ноги! Щоб більше й носа не сміли висунути зі своїх смердючих плавнів.
Саїд-мурза ще раз обвів поглядом далекі очерети. Тоді підкликав одного з тисяцьких і сказав:
— Он тих, що крутяться перед плавнями, — винищити до ноги! А слідом за ними — тих, що на острові. Полонених не брати. А поведе тебе ось цей… — Саїд-мурза зневажливо кивнув на Тишкевича. — Коли що — йому першому стяти голову.
Тисяцький прожогом злетів з пагорба і щось пронизливо вигукнув. За ним з вереском і свистом полетів його загін.
Козаки, що безладно метушилися біля плавнів, зупинилися, мовби не знали, що їм робити. І лише тоді, коли татари опинилися від них на відстані доброго польоту стріли, розвернули своїх коней і, замахавши нагаями, подалися углиб плавнів.
Що може бути приємніше для серця, ніж спина нажаханого супротивника! Пустив тисяцький свого коня учвал, свиснув, не цілячись випустив стрілу — ще рано.