— Нічого, тітко Мокрино, якось перебудемося, — розважливо заспокоював її Демко Манюня. — Ось я в татарина відібрав… як його… ага, ясир, — і Демко витяг з кишені кілька золотих монет. — З цими грішми ви швидко дасте собі раду. А я, коли хочете знати, теж не збираюся все життя сидіти на цьому острові. Он серед плавнів знайшов гарну галявину. І дерева там є, і джерело. Скородитиму там землю, курінь збудую. І житимемо там з дідом. І вас із Саньком візьмемо до себе, коли хочете. Тільки ж це не зараз буде, а на той рік…
— А якщо татари нападуть? — засумнівалася тітка Мокрина.
— Ну то й що? Я візьмуся за довбню, а ви заховаєтеся. Там же плавні поряд.
— Еге ж, заховаємося, — ще більше вагалася тітка Мокрина. — Он татари як далеко від Воронівки, та й то незчулися, коли вони налетіли. А тут — під боком крутяться.
— Нічого. Тепер наші стежитимуть за кожним їхнім кроком. Я правду кажу, діду?
— Еге ж, — згодився дід Кібчик. — Поодинці чи вдесятьох ординці відтепер навіть близько не підійдуть, а велику силу можна помітити за день, коли не більше.
Піші козаки тим часом розкошували. Вони перебирали татарських коней, як поросят на ярмарку. Вистачило на всіх. Навіть зайві були.
— Тепер нам жоден біс не страшний, — казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. — На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.
— Втекти, звісно, не втече, — пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. — Ти іншого бійся.
— Чого саме? — повернувся в його бік Володко.
— Щоб він тебе не наздогнав.
— Таке скажете! А це навіщо? — відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.
— І чого ви, діду, присікалися до хлопця? — озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. — Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.
Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.
— Це ти мені? — люто зашипів він. — Та я ж тобі… Я ж тут першим був!
— Ну то й що? — взялася руками в боки чорнявка. — Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?
Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло — вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:
— Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!
І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?
Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди — і нікого не застане. Покрутиться й піде собі, не вік же йому комарів годувати. А як піде — тоді можна й знову зібратися…
Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.
— Нас не так уже й мало, — гарячкував Вирвизуб. — Нас майже тисяча шабель.
— Отож бо й воно, — заперечували найобережніші. — А їх — десятки тисяч.
— Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують — вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.
І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук — учив битися новобранців.
Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:
— Ти бач, що воно робиться?
— А що, діду, — спитав Штефан і витер спітніле чоло.
— Я вже не кажу про дівок…
— А чим вони завинили, діду?
— Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю — де наші човни?
Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.
— Та он вони, діду, хіба не бачите?
— А чого вони плавають туди сюди, знаєш?
— Ну як же…— обережно почав Вирвизуб. — Вони ж таки гості в нас…
— От-от! Раніше як було? Припече — і без ніяких-сяких біжиш у кущі. А зараз — що? Добре, коли заздалегідь здогадаєшся взятися за весло. А якщо посеред протоки припече — що тоді?
— Невже з вами було таке, діду?
— То вже моя справа! — визвірився дід Кібчик. — І штани мої, а не твої. Я про інше кажу. Схоже, що не хазяї ми вже на цьому острові.
Вирвизуб посерйознішав.
— Ваша правда, діду. Розумієте, сьогодні зранку захотів я перевірити, як новачки тримають зброю. Тільки схрестили шаблі — аж тут тітка Мокрина біжить: "А чого це ви тут розходилися? Дітки ж іще сплять!" Подалися ми за лози, а там дівки вселенський вереск зчинили: бачте, їм купатися за кортіло. І знову ж таки — хлопців, особливо молодих, на любощі потягло. Цілу ніч солов’їв слухають, а вдень ходять, як сонні тетері.
— Е-хе-хе,— тільки й сказав дід Кібчик.
Усе ж вирішили трохи почекати, доки всі жінки не оклигають після полону.
А вони тим часом геть розперезалися. Зустрінуть, припустімо, козака в брудному одязі — та й починають гуртом його шпетити:
— А чом це ти такий задрипаний ходиш? Зрадів, що з дому втік?
Промовчить козак, гайне подалі. Не буде ж він пояснювати, що тільки-но повернувся зі степу, де півдня ховався в багнюці, чекаючи, коли проїде татарська сторожа!
Трохи згодом виявилося, що й козацька саламаха якась не така. Що не завадило б до неї додати ще й свіжини. А свіжину, як відомо, вполювати треба.
А як же її вполюєш, коли тільки те й робиш, що стежиш за татарськими роз’їздами? І корівок треба увесь час доїти. А ходити до череди аж за ліс далеченько. То чи не можна зробити так, щоб корівок переправити сюди, на острів?
— Краще вже татарська неволя, — усе частіше зітхав дід Кібчик.
Зачухала чуби козацька старшина. Скидалося на те, що дід мав рацію. То ж якось зібралася старшина і проголосила:
— Годі, дороге жіноцтво, вам тут відпочивати. Час вже й додому повертатися.