— Тоді інша річ, — згодився Швайка. — Але коней щось не бачу.
— З кіньми гірше, — почухав потилицю Мацик. — Коні вдома залишилися, бо там без них як без рук. А собі позичимо у татар.
— А коли татари не згодяться? — запитав хтось із канівецьких.
— Згодяться, куди вони дінуться. Хлопці на них зараз люті, мов ті чорти.
— Хто зараз не лютий, — зітхнув Мациків сусіда.
— Еге ж, — підхопив Мацик. — Тому і йдемо до Вирвизуба.
Темнішало. Язики полум’я шугали угору. Санько приліг поруч з Грициком. Барвінок підійшов до них, покрутився трохи і влаштувався посередині.
Нараз від дороги долинуло:
— Пугу!
— Ще один, — сказав Яньо.
Проте він помилився. До вогнища підійшло п’ятеро.
— Куди зібралися, братове? — запитав передній.
— Туди, куди й ви, — відказав Мацик. — До Вирвизуба. А самі звідкіля будете?
— З Берестового, може, чули? Це під Галичем. Дізналися, що взимку бусурманів трохи полоскотали, то чом, гадаємо, і влітку цього не зробити? О, то й вовки вже з вами? — здивувався він, коли побачив, як поміж хлопців насторожено звівся Барвінок. — Ну й часи настали! Навіть звірина йде на татарина…
НА БОБРОВОМУ ОСТРОВІ
На четвертий день на обрії замаячіла Кам’яниця. Трохи пізніше з-за лози вигулькнули вартові.
— Татари, чи що? — приставивши долоню до лоба, запитав Мацик.
— Аби татари, то за ними вже давно здійнялася б курява, — заперечив Швайка. — Ні, то хтось із наших.
Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.
— Як ти сюди потрапив? — почоломкавшись, запитав його Швайка. — Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.
— Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.
— А Штефан де?
— У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.
— Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, — відказав Швайка.
Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий — з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.
— Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, — пояснив Остап. — А то все саламаха та саламаха.
Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.
— А я вже думав, що з вами щось трапилося! — ще здалеку гукнув він. — А як там Кудьма?
— Нема вже діда, — глухо відказав Швайка. — Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.
— Он як… — дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. — Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.
Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.
Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:
— Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.
Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.
— Хочете, покажу наш острів? — запитав він.
І не без гордощів додав: — Мене тут усі знають!
І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:
— О, наш Манюня заявився!
Або:
— Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?
— Це вони так жартують, — посміхаючись, пояснив Демко товаришам.
А коли вони лишилися самі, попрохав: — Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?
— Це ти про Дурну Силу? — уточнив Грицик.
— Еге ж. Розумієте, дурна сила — вона і є дурна. А от Манюня — це зовсім інше.
— Чому ж інше?
— А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.
Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.
— Ми його з дідом для наших збудували, — гордо повідомив Демко Манюня. — Так і назвали — воронівський курінь.
Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.
— Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, — сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. — Навіщо такий великий?
— Це тільки напочатку так здається, що завеликий, — відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. — А потім буде замалим. Так дідо казали.
— І добре, що великий, — сказав Санько й осідлав третій оберемок. — Нам більше місця буде.
Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.
— Як твої? — витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. — Вміють тримати шаблю?
— Та ніби вміють, — відказав Швайка. — Принаймні, задніх пасти не будуть.
— Це добре, — сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: — Ану, хто наступний?
Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.