Не приймав він і Грицикових ровесників.
— Спочатку навчіться витирати носи, — радив він їм.
А приймав Швайка до свого гурту лише таких, як і сам, відчайдухів. Таких у Воронівці зібралося зо два десятки. До них у день від’їзду прибилося майже стільки ж михайлівських та канівецьких хлопців.
Вирішив було покозакувати і бугай Петрик. Він якимось чином рознюхав, що його малий хазяїн повернувся в село, і останніми днями не відходив від Грицика ні на крок. А коли воронівці попрощалися з рідними і рушили в дорогу, Петрик теж подався з ними. Лише біля Сули завагався і повернув назад. Мабуть, Швайка з Грициком якось довели йому, що негоже полишати без нагляду таку велику сім’ю, бодай і коров’ячу.
Коли виходили з Воронівки, Санько раз по раз озирався на маму. Шкода її було, ой, шкода! Від тепер вона залишилалася самісінька на цілий світ. Так чіплялася за повід, так плакала, що і в каменя, мабуть, сльози закапали б, не те, що в Санька. І якби Швайка не нагадав їй, що пан Кобильський напевне ще вернеться — так би й не відпустила Санька.
Санько важко зітхнув. Проте день стояв такий погожий, птахи співали так весело, що поганий настрій швидко розвіявся. Санько під’їхав до Грицика, який усе ще смоктав свою кривулясту гілочку, і сказав:
— Пам’ятаєш, Грицику, як ми минулого року втікали з Воронівки?
— Так то ж було минулого року, — поважно, як і на лежить людині з люлькою, відказав Грицик. — А те пер, бач, скільки нас! Тепер нам ніякий татарин не страшний.
Вийняв гіллячку з рота, сплюнув на землю і озирнувся на воронівців. Ті їхали впереміж з канівецькими та михайлівськими і збуджено гомоніли поміж собою. І майже не роззиралися довкола. Вони вірили, що Швайка все одно перший угледить небезпеку.
Грицик докірливо похитав головою. Що ж воно буде, коли Швайка знову подасться у татарський степ? Проте вголос нічого не сказав. Не гоже меншому, навіть джурі такої поважної людини, як Швайка, робити зауваження старшим. Тож він знову смикнув за повід, і його кінь наздогнав Вітрика.
— Про що ти зараз думаєш, Пилипе? — запитав Грицик. — Про татарів, еге ж?
— Та ні. Думаю оце, звідкіля беруться такі люди, як Тишкевич. Ет, шкода, що так і не поквитався з ним!
— Ще поквитаєшся, — заспокоїв його Грицик.
— Звісно, поквитаюся. Але коли то буде! А до того він може ще не раз такого накоїти!
Атож, Грицик уже знав, стільки лиха може накоїти чужинський вивідник. Та ще й такий підступний, як Тишкевич.
— Слухай, Пилипе… А що, коли він зараз десь не подалік? І вивідує, куди ж це стільки людей їде.
— Отож бо й воно, — зітхнув Швайка.
— Або знаєш що? Зібрав таких, як і сам, запроданців і десь розбишакує…
— І це може бути, — погодився Швайка. — Ех, попався б він мені трохи швидше!
— Або оце крадеться нишком за нами…
— Ні, цього не може бути, — заперечив Швайка.
— Це ж чому?
— Тому, що Барвінок таких, як він, за версту чує.
І справді, Барвінок поводився так, що Грицик зрозумів — Тишкевича поблизу і духу немає.
Проте десь під вечір Барвінок завмер і сторожко нашорошив вуха. Коли Швайка наздогнав його, вовк запитально глянув на господаря. Отримавши дозвіл, нечутно ковзнув у лісову гущавину.
— Щось побачив? — запитав Володко Кривопичко.
Швайка приклав палець до вуст. Тоді зіскочив з коня і прошепотів:
— Ідіть за мною. Але тихо! І тримайтеся трохи віддалік.
І щез слідом за Барвінком. Проте за кілька кроків воронівці натрапили на нього. Прихилившись до стовбура сосни, Швайка пильно вдивлявся углиб лісу.
— Світло, — прошепотів він, коли воронівці стали поруч.
— Невже татари? — висловив здогад хтось із канівецьких хлопців.
— Навряд, — розсудливо відказав Грицик. — А от Тишкевич — це може бути.
— Та ні, — заперечив Швайка. — Це хтось нашого штибу, інакше Барвінок поводився б не так. Ви ось що, хлопці… Я зараз піду туди, а ви скрадайтеся за мною.
Край невеликої галяви палахкотіло багаття. Довкола нього сиділо з десятеро чоловік. Вони насторожено повернули голови до самотнього прибульця. Зненацька один з них скочив на ноги і вигукнув:
— Швайка! А щоб ти скис!
— А, Мацик! — відгукнувся Швайка і ступив до гурту. — Що, чекаєте, поки схоплять татари?
Мацик посміхнувся.
— Не думав я, що ти так швидко втратиш вивідницький нюх! — сказав він. — Невже не помітив нашої сторожі?
— Та ніби помітив, — відказав Швайка.
— А де вона, га? З якого боку?
— Зараз вискочить…
Швайка ледь чутно свиснув. У гущавині щось загрозливо загарчало, і в ту ж мить з-за високого куща глоду сполохано випурхнув кремезний чоловік.
Швайка насмішкувато пирхнув:
— Ну й полохлива в тебе сторожа, Мацику!
— Ніби ти не злякався б, — засоромлено почав виправдовуватися вартовий. — Стою, видивляюся, аж очі на лоба лізуть. А тут як гаркне щось біля самісіньких штанів! А вони, розумієш, в мене єдині… О, та це ж вовк! — вихопилося у вартового, коли Барвінок вийшов на галявину і усівся біля Швайкових ніг.
— Звісно, вовк, — згодився Швайка. — А ти гадав, що то був ведмідь?
— Привіт, друже, — сказав Мацик Барвінкові. І пояснив тим, хто сидів навколо багаття: — Це він врятував мені життя. Ось, візьми, скуштуй, — і він витяг із клунка шмат якоїсь печені.
Швайка поворушив гілкою в багатті, запитав:
— До Вирвизуба розігналися?
— До нього, куди ж іще, — відказав Мацик, спостерігаючи за тим, як їсть Барвінок. — Ото коли розігнав нас дід Кібчик по селах, подався і я до своєї Ковалівки. Почав розповідати про те, як дали чосу татарві — аж тут на мене налетіло трійко панських посіпак. Мовляв, чом зманюєш народ? Ну, я дав їм у зуби, звісно. Затим зібрав найкращих хлопців, то й ідемо оце козацької саламахи скуштувати.
Швайка прискіпливо оглянув Мацикове товариство й поцікавився:
— Ви що — тільки ложки для саламахи взяли?
— Чому тільки ложки? — запитав полохливий вартовий.
— Та щось малувато шабель бачу.
Вартовий виставив уперед ріжно, яким можна було б підняти півкопиці.
— А це ж тоді що? — запитав він.
Швайка зиркнув на ріжно, стенув плечима.
— Для сіна добре. Але ж ногайці — не сіно.
— Яньо цим ріжном двох ногайців заколов, — втрутився Мацик. — Як хрущів прохромив.
— А їхні шаблі я роздав хлопцям, — сказав Яньо. — Навіщо вони мені? — І він любовно погладив вичовганий до блиску держак.