— Насправді лише знаряддя.
Артур Пепа трохи помовчав, дивлячись на моніторне миготіння. Йому здалося, що він уже всередині таємниці, зараз настане спалах.
— Навіщо вам була його смерть? — несподівано для себе самого запитав він.
— А навіщо смерть узагалі? — відповів йому з інвалідної каталки маньяк винахідник.
— Для вічного оновлення! — недобре зареготав злий цирковий ліліпут з бородою по коліна.
— Для вшанування Антонича, — нагадав шкільний відмінник вундеркінд. — Для його вічного повернення.
— А отже для того, щоб ваша дочка, перепрошую, падчериця, позбулася нарешті гніту своєї незайманості, — знову випхалася поперед усіх дама пліткарка.
— А ваша дружина, громадянка Воронич, — розштовхав усіх ліктями мажорний комсюк, — вибираючи поміж вами й коханцем, таки вибрала вас, а не, скажімо, Орфея…
— Кого ти сказав? — перепитав Пепа, відчуваючи, як йому пересохли вуста.
— Та ж Орфея! — закричали всі в один голос — і комсюк, і бультер’єр, і відмінник, і маньякуватий винахідник, і ліліпут циркач, і старосвітська дама, і віртуоз гакер, і хвойда, і шльондра, і гачкодзьоба відьма панночка, і вовчиця, й ворона, і змія, і навіть мрія, бо всі вони були Варцабичем, точніше, тією насичено жовтою субстанцією за операторським пультом.
— А ви не впізнали? — запитало звідти.
— То це було ритуальне вбивство? — вхопився за промінчик ясності Пепа.
— Усі вбивства ритуальні, — сказало воно. — Але ви маєте рацію в тому, що з мого боку це був акт моєї вільної творчості.
— То ви диявол? — пішов напролом Пепа, хоч і не був певен, чи його почуто — настільки в ньому все пересохло.
— Я автор, — весело сказало воно, знущаючись. — Чи принаймні власник авторських прав. І саме тепер настає пора самому приєднатися до дійства. Тобто зараз я стану богом з машини. Не пригадуєте, який номер Цумбрунненового телефону?
Але Пепа нічого такого не пам’ятав, задивлений у крайній справа монітор тринадцятого нижнього ряду — з тією самою кімнатою, метушнею силовиків, укритим до пояса тілом на зсунутих докупи канцелярських столах, Ромою та ще одним тілом, його власним і непритомним.
— Добре, я й без вас пам’ятаю, — заколихалося сміхом від моніторів і взялося за витискання якогось довжелезного цифрового ряду.
На моніторі задзвонило, і Перший схопив зі столу вилучений в Роми при обшуку телефон — його альо прозвучало ледь обережно і здивовано.
— Майор Вошивлюк? — заговорило від пульта. — Це вас Варцабич Илько Илькович. Знаєте такого?
Першому на мить забило подих, але він спромігся на своє дисципліноване так точно, Паршивлюк слухає, після чого напівзігнувся, дедалі більше приголомшуваний Власниковою потойбічною тирадою:
— Паршивлюче, як воно нічо, га? Настрій перед празником? Нормально? Проблеми? Ну в кого тепер без проблем? Вошивлюче, я от чого дзвоню. Там твої орли здуру перестаралися, взяли ні за що в мене двох моїх гостей, чоловіка і жінку — ну там тіпа вони когось порішили, якогось австралійця чи що. Так от, Перешиванюче, мої з бригади чисто случаєм вийшли на настоящих. Нє, на тих, які справді порішили. Нє, вони вже здали їх твоїм у роботу. Ті вже колються, Профанюче. Так що ти давай — гостей мені відпусти, га? Ти мене поняв, майор?
Той устиг зігнутися ще нижче, а потім тричі повторити своє нема питань, Ильковичу.
— Ну от, — задоволено сказав бог з машини. — Гостей моїх відпускай, тачку для них я піджену, поняв? І мотай уже додому, субота, знаєш, паску пора святити, яйця там, діла дрова тощо. І тебе з тим самим, Зашиблюче, давай, розслабся, на тижні ще зіздзвонимося.
Монітори гасли один по одному, згори й донизу, зліва й направо, зникали всі на світі фільми, сюжети, кліпи, завмирали всі передсвяткові історії з перекошеними операторськими планами, людськими гримасами й жестами.
— Артур Пепа? — громово запитало від пульта.
— Я, — сказав той, відступаючи до виходу.
— Вас відпущено. Можете повертатися. До побачення.
"Коронарний спазм", — почув Артур Пепа десь угорі над собою. "Зверніть увагу на потовиділення", — додав ще хтось. "Так, відпускає", — зі знанням діла озвався ще один. Найближчою була Рома, вона обережно розмотувала йому той брудний посірілий бинт, а потім витирала чоло і скроні мокрою губкою, отже, він таки повернувся до цієї найсухішої з кімнат, і хоч на разі було страшенно важко визначити за кольором шкіри, хто з цих двох чоловіків більшою мірою мертвий, Артур Пепа і справді відчув, що його відпущено (рідшання чорноти і її миготливий перехід у дедалі світліше рябіння, поява перших обрисів і кольорів, затихання дзвону у вухах, дудніння водостічної ринви за навстіж відчиненим вікном, віднайдення легенями щасливої здатності до повітря і — що зараз подобалося найбільше — цей рясний піт полегкості, рятівний знак — ось тобі ще одна відстрочка вісточка, мудаче).
Потім усі кудись виходили і знову заходили, часом вони залишалися тільки вдвох — Цумбруннен і він, потім Рома сказала, що машина вже чекає, ви зможете піднятись і йти, співчутливо запитав Перший, Артур Пепа підвівся з підлоги, налиплі до його спини газети з шурхотінням посипалися додолу, потім йому подали плащ і вилучену при обшуку писанку, він механічно поклав її до кишені, у коридорі його дбайливо підхопив під лікоть той самий, з калашніком, черговий мєнт, але вже за порогом Пепа нетерпляче вивільнився з під його опіки і прожогом рвонув за ріг будівлі. Він відливав довго й захоплено, висвердлюючи своїм напрочуд ясним струменем щось на кшталт отвору у звільненій щойно від снігу розм’яклій глині; зробивши своє, теплий вітер утікав кудись далі, весна вибухала знадовкіл усе новими запахами, Пепа застібнув ширінку, за спиною його наздоганяли останні, дещо винуваті побажання Першого ("на вашому місці я таки звернувся б до лікаря — знаєте, цілих дві хвилини без сознанія, це вам не жарти"), рушив подвір’ям колишньої катівні, ну так, гауптвахти, у бік паркану й виходу на дорогу. Вже коло хвіртки, обвислої на петлях і напіврозчахнутої, він порівнявся з Ромою, щоб запитати:
— Ти справді спала з ним, так?
Прикметно те, що по них було подано той самий джипоїдний автомобіль з тим самим військовим кразівським двигуном. Та й водій був чи не той самий — великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіряна куртка. А над усе — той самий щит на даху з тим самим написом "Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ — ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ". І тепер вони сиділи в ньому тільки удвох, десь аж у глибині, подалі від цього хлопця за кермом — справжні герої культури, пані Рома Воронич та її чоловік Артур Пепа.