Аве, "Крайслер"!

Андрухович Юрій

Я навіть бачу, як після цілоденного виснажливого копання останньої ями старий бездомний птах довго миється в пахучій воді, одягається в останню сорочку, востаннє молиться і потім лягає в ліжко, немов у човен, що понесе його до іншого берега буття. Він лягає у смерть, щоб уже не прокидатися, він нікому не скаже вже ані слова. Ні, навпаки, — він лягає, щоб навіки прокинутись і нарешті почати розмову з нами.

ABE, "КРАЙСЛЕР"!

(Пояснення очевидного)

"Особи з яскраво вираженими ознаками

дебілізму до розваги не допускаються".

Напис на запрошенні.

1.

Минає вже дев'ятий рік від того часу, коли Ірванець раз і назавжди з'ясував для себе, що жодне з моїх очей не є скляним. Це сталося в Ірпені, взимку, навколо лежали високі сніги, це був єдиний у моєму житті (і один із незліченних — в Ірванцевому) семінар для молодих. Ми стояли в сутінках посеред якоїсь алейки, і Сашко плів усілякі небилиці про своє тяжке дитинство, в якому, мовляв, не було нічого світлого, крім піонерських таборів і мастурбації. Тіні поетів минулого і кагебістів прийдешнього нечутно пропливали повз нас, прислухаючись до кожного Сашкового схлипу...

Минає вже десятий рік від того часу, коли шахтарський поет Віктор Неборак надіслав мені до війська свого першого листа не зовсім правильною українською мовою. Лист, як і все інше в Неборака, був шанобливо-зухвалий, тобто ввічливо-нечемний, автор його звертався до мене на "ви", але наголошував на власній значущості вже з першого рядка: "Добрий день, Юрію! Пише до вас Віктор Неборак — власною персоною". Оце "власною персоною" зробило мене, на той час сержанта совєтської армії, майже щасливим...

Минає вже вічність від того часу, коли ми зійшлися втрьох і було вимовлене фатальне й сакральне, універсальне і карнавальне — Бу-Ба-Бу...

Чого нам хотілося? Що намагались ми осягнути цією неписаною угодою на трьох? Відповісти стає все тяжче. Деякі акценти й нюанси вже просто забуто, давно скинуто двадцятип'ятирічну шкіру, в якій ми красувалися по всіх перехрестях Львова ~ самовпевнені і не відомі нікому, за винятком певного кола найближчих друзів, яке, щоправда, і тоді вже нараховувало з півсотні всіляких монстрів.

І все ж — чого нам хотілося?

Здається, що спершу то була не стільки естетика, скільки спосіб виживання. Або естетика як спосіб виживання. Чи навпаки. Іншими словами — спроба бути максимально вільними у загалом невільній ситуації. Триматися поруч, відчувати лікоть, як серцебиття.

Але що за банальщина поперла з мене? Який там лікоть! Ми просто любили читати вірші один одному, і не тільки один одному — варто було нам із Ірванцем на день-другий заскочити до Львова (чи то пак "в містечко Париж"), як за нами трьома вив'язувався довжелезний хвіст щонайменше із п'ятнадцяти суб'єктів, серед яких переважали люди дотепні й великодушні (з-поміж них я завше пам'ятатиму етнічних німців Кауфмана і Коха). Проте траплялося й деяке нав'язливе бидло. Мова, однак, не про нього.

Мансарди і пивниці були нашими. І майстерні були нашими. І самвидав, і Антонич, і Калинець, яких я, до речі, саме тоді якось побачив разом, удвох, — це сталося 7 липня 1987 року, коли відзначалося 50-ліття Антоничевої смерті. Майбутніх біографів відсилаю до Неборакового вірша "Янівський цвинтар", вміщеного у збірці "Літаюча голова".

А ще нашими були вино і пиво, коньяк і кава та деякі інші об'єкти, від яких шумить у голові.

Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої. У вісімдесят п'ятому році Ірванець не міг би ще безкарно показати свій голий зад зі сцени Львівської опери — та його просто не впустили б туди! Але в дев'яностому він уже запросто зробив це і навіть викликав бурю оплесків.

Демократизувалася мова української поезії, мужнів її словник. Вимальовувалися перші "перса", за ними вже виднілися "дупи" і "курви". Ось-ось мав виринути перший "прутень", а далі вже й просто — "рускій мат". Зараз, коли цього добра на кожному кроці, ми іноді чуємо свою провину. Що ж, апостоли завжди перебріхують вчителів, Свобода дісталась їм майже задурно — вочевидь, це щось на зразок кисневого отруєння.

Мова, однак, не про них, а про те, що нас усе-таки об'єднало. Це не в останню чергу було місто. І конкретний Львів, і місто як таке, і Місто як абстракція. Місто взагалі Адже ми всі — даруйте на слові — поети-урбаністи. Щось там, правда, є в Ірванця про якусь хату в якомусь селі. Але це було вже так давно, що стало неправдою.

I тут маємо перший камінь спотикання. На кожну абстракцію — своя обструкція. Особливо в нашому роздертому агресіями, поспільстві, де кожен виробив собi священне право не любити ближнього.

2

"Література — це Храм!" — харамаркнув мені якось один розгніваний письменник.

Нічого не заперечую проти храму. Хоча з такою ж часткою істини можна стверджувати: "Література — це Лікарня Література — це Школа! Література — це Фабрика Література — це Вокзал! Література — це Пароплав! Це Бордель! Це Смітник! Це Нужник!". Стверджувати про літературу можна будь-що. Вона стерпить. І храм стерпить і нужник.

Але як храм, то храм. Тільки якщо вже храм — то з живими людьми, а не зі священними коровами.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам'янілості, забронзо— і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. З неї можна тільки вирости. Але можна й не вирости — затверднути в ній, запливти маразмом. І почати проповідувати якусь чергову графоманську версію світотвору: від духовної республіки до духовного хуторянства включно Версію, можливо, й симпатичну — якщо вона належить п'ятирічній дитині, а не п'ятдесятирічному переросткові.

Найбільшим гріхом, найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Спроба перевірити згаданих корів на предмет священності. Це породило безліч конфліктів, але й безліч порозумінь, котрі при зіставленні з конфліктами, безперечно, переважатимуть.