Звичайно, так можна було б простояти сто й тисячу років, але ж Женьці було вже не два роки. Він одвів мамину руку, відступився трохи убік, і робив це так, наче рвав стальні ланцюги.
Як мама пішла у хату, він, повний щастя, хотів був сказать Левкові: "От яка гарна мати у мене". Але глянув на Левка і не сказав. Левко в цей час зайнятий був незвичайною справою. Розжувавши шматочок ягоди, він приліпив цю червону плямку собі на кінчик язика, а язик висунув далеко вперед з тим розрахунком, щоб сіла на нього яка-небудь муха. Мухи — не одна, а три — кружляли навколо Левкового язика, але сісти не сідали, може, боялися, щоб Левко їх не проковтнув. І Женька порадив:
— А ти висунь ще дужче.
І собі приліпив таку саму плямочку.
Отак з висуненими язиками вони й помчали на річку.
Покупавшись, вони пообідали з Женьчиною матір’ю, причому Женька так і крутився біля неї, весь час кричачи:
— А сіль, мамо, подати?
— А ножа?
— А тарілку?
І як подав усе це, то так і націлявся стати ще раз під мамину руку. Але з того нічого не вийшло. Тільки вже зібралися йти, як мама взяла Женьку за голову, відхилила її, глянула йому у вічі і сказала суворо і ніжно разом:
— Ти ж, Женько, пам’ятай, що я наказала тобі.
А наказала Женьці мама, щоб він добре вчився, щоб поробив усі уроки, щоб був найкращим учнем, відмінником.
А втім, ці слова мама Женьці казала щодня. Та що з того! Трудно було Женьці стати відмінником. Ех, як трудно! Та й траплялося воно завжди якось так, що мамині слова в одно вухо Женьці влітали, а в друге вилітали. Мабуть, і сьогодні вилетіли б, але сталося інакше: Женька й Левко розпочинали боротьбу, щоб довести один одному, що одна епоха їхнього життя уже за спиною.
Уроків було багатенько. Треба було повторити історію, розв’язати задачі, приклади, вивчити вірш і переписати параграф з англійської.
Вони сиділи за столом, сопіли, висували кінчики язиків з плямами від хімічного олівця, бубоніли під ніс або кричали на всю кімнату.
Вони трохи не посварились були за Куликовську битву.
— А скажи мені, Левку,— спитав Женька,— коли відбулася Куликовська битва, ота, що 8 вересня 1380 року?
Левко нахмурив лоба, довго думав, а Женька підганяв.
— Та ти довго не думай, а кажи, ну, кажи.
— Коли відбулася Куликовська битва, ота, що 8 вересня 1380 року? Еге?
— Та не егекай,— розсердився Женька.— А то все: еге та еге... Отак будеш і в школі егекати...
— А ти чого прискіпався,— і собі розсердився Левко.— Хіба ти вчителька?
Вони повідверталися один від одного і мовчали аж три хвилини, дивлячись у вікна. Женька у те, що у двір, а Левко — що на город.
Як ці три хвилини скінчилися, Женька відсердився і сказав Левкові:
— Та так і відбулася 8 вересня 1380 року.
Левко трохи роззявив рота, мовчки дивився на Женьку, а потім спитав:
— Еге ж?
Після історії хлопці розв’язали задачі, написали англійську, а потім взялися до вірша. Вони вивчили його за п’ять хвилин. Спочатку Женька казав напам’ять, а Левко стежив по книжці, а далі Женька стежив, а Левко казав напам’ять. Потім без книжки розказували удвох, бо все одно було вже темно, так що й букв не добереш, яка з них "п", а яка "ц".
Вони так захопилися цим, що не помітили, як і Женьчина мама увійшла у двір, а почули вже, як вона спитала в сусідки:
— Чи ти хлопців не бачила?
— О, мама прийшла! — скрикнув Женька.— Чого вона сьогодні так рано? — І додав:
— Мамо, ми осьдечки.
— Левку, а чого ти заплаканий? Побилися?
Від напруги під час занять у Левка змокріла вся голова, і піт рясними струмками збігав з обличчя.
Женьчина мама строго подивилася на сина. У Женьки все співало у грудях від свідомості добре виконаного завдання, і він відповів тим голосом, яким він завжди говорив у таких випадках:
— А чого він такий настирливий.— І зразу ж без передишки, вже іншим голосом, похвалився: — Мамо, чуєш, мамо, а в мене сьогодні дві п’ятірки — з географії й арифметики. Не віриш? Ось подивись!
І він кинувся до щоденника.
— А поведінка як?
Женька спинився.
— Чуєш, мамо, ти тільки не сердься, я тобі всю правду скажу. Не будеш сердитися?
— Ну, кажи.
— Я як пірнув, а тоді виринув, а на березу стоїть Ялинка. "А хто, каже, за вас сьогодні піде у школу? Сім хвилин тільки залишилося!" Так ми як побігли, як побігли і... запізнилися.
Женьчина мама працювала з Ялинкою і про це вже знала. Вона думала, що Женька буде відбріхуватися і налагодилася його викрити, а вийшло зовсім не так. Женька казав правду. "Що це з ним трапилося? — подумала вона.— Може, знову нашкодив і тепер підлабузнюється?"
— А учителька що сказала? — підозріло позираючи на Женьку, спитала вона.
— Ірина Сергіївна простила. Їй-право, ось хоч і в щоденник подивися. Я як розказав їй всю правду, так вона тоді: "Сідай". Я й сів.
Женьці кортіло розповісти, як був забрехався Левко, але він не хотів бути ябедою і виказником, то й змовчав.
— Ну, давай свій щоденник.
Женька витяг з польової сумки щоденник і обережно, як річ недоторканну й священну, обома руками подав його матері.
— Ось дивися. Хіба це не п’ять? А це що, бачиш? А проти "поведінки", бачиш,— нічого. А. як нічого,— значить, п’ять!
На другий день Женька й Левко своєчасно прийшли у школу і, як сіли за парту, так і повпивалися в обличчя Ірині Сергіївні. "Я знаю усе, їй-право!" кричав увесь Женьчин вигляд. "Ось спитайте!" Але найдивніше було, що Левко теж не опускав голови, а дивився просто перед собою, мужньо й сміливо витримуючи допитливий погляд Ірини Сергіївни.
Серед уроку, коли Женька заслухався, вдумуючись у новий тип задачі на басейни і труби, з яким сьогодні знайомила Ірина Сергіївна, злочинна пір’їнка знову загуляла у Женьки за вухом. У нього аж закипіло у грудях, аж стислися кулаки, та замість того, щоб люто прошепотіти: "Валерка — уб’ю!", він несподівано підніс руку вгору.
— Що тобі? — спитала Ірина Сергіївна.
— Ірино Сергіївно, чуєте, я про всіх кажу, що коли хтось буде лоскотатись пір’їнкою, то хай потім нарікав на себе. Я нікого зараз не чіпаю, то нехай і мене не чіпають. От.
Учителька пильно оглянула клас. Всі хлопці сиділи так, наче вони тільки те й робили, що пильно слухали пояснення, а на обличчі у Валерки, крім того, просвічувало ще й те блаженне піднесення, яке буває тоді, коли людина вже зрозуміла всі найпотаємніші глибини арифметики.