"Що оце воно з моїм Левком сталося? Наче знову на світ народився. Приносить додому самі п’ятірки!"
"А мій теж,— відкаже моя мати.— Тільки боюся, щоб вони самі собі не повписували тих п’ятірок. Від таких хлопців, як наші, можна всього сподіватися".
А твоя: "Та ні, ходила я до Ірини Сергіївни, так Ірина Сергіївна каже, що п’ятірки справжні".
Змалювавши таку картину, Женька вигукнув:
— Чуєш, Левку? Голови у них порозсідаються від думок.
Левко як вислухав, так враз погодився:
— То давай. Сьогодні й давай. Як прийдемо із школи, та як замкнемося у тебе, та як сядемо, як сядемо, так сидітимемо й сидітимемо...
Левко примчався до Женьки сидіти й сидіти біля уроків саме в той час, як сонце піднялося в самий центр блакитного неба і вже звідти простягло свої лагідні руки, зоткані з золотих променів, вниз і поклало одну з них на голову Левкові, а другу на голову Женьці.
Ач, пече як! — сказав Левко.
— Еге ж,— погодився Женька. І в цю саму мить з його уст несамохіть вихопилися такі, може й недоречні, слова:
— Давай, Левку, спочатку покупаємося.
— А уроки? — відповів нетвердим голосом Левко.
— А потім і уроки.
Левко похитнувся у своїй твердості.
Гей, гей, хлопці, схаменіться, поки не пізно, спочатку вивчіть уроки, а потім уже й на річку! Вони й схаменулися. Правда, схаменувся тільки сам Женька. Спинившися вже біля самісінької хвіртки, що вела у вільний світ і на всі чотири сторони світу, він сказав, підозріло оглядаючи приятеля:
— А чого це ти, Левку, так швидко погодився? Тільки я: "Може, спочатку покупаємось?", так ти вже й згоден: "Давай!"
Це була напівправда, але Левкові не хотілося чути від Женьки навіть напівправди, і він скрикнув ображено:
— Хіба я так сказав. Я не так сказав. Я сказав: "А коли ж будем учити уроки?" Так що можеш, Женько...
— Ти сам можеш,— відказав Женька сердито.— Ач який, ще й виправдується, та лукавий, хитрий який. Тільки дав очеретинку з медом, то зразу: "І мені дай попробувати!" У, скупердяга!
— Ти сам скупердяга! Ненажера! Ось хто ти,— відповів Левко.
— А в тебе аж три двійки,— сказав Женька. І додав пристрасно: — Двієчник ти!
Левко увесь спалахнув, а потім, дивлячись у вічі Женьці, сказав!
— Якщо так, то ходім стукатися.
— І ходім. Я тебе так настукаю, що знатимеш!
Тепер я розповім вам, що значить стукатись. Це зовсім не те, що битися. У бійку хлопці четвертого класу лізуть наосліп, не домовляючись, і б’ються там, де їх це лихо спіткало. А стукаються за обопільною згодою. Спочатку домовляються, коли й де будуть стукатися, а потім сходяться на умовленому місці, причому один із них, найбільше той, що почува себе винним, каже: "А може, не будемо стукатися? Може, помиримося?" І так він повинен спитати три рази. І тільки тоді, коли противник відхилить всі три пропозиції, відбувається стукалка. І ще треба додати, що весь шик цієї справи полягає в тому, щоб битися беззлобно. Після стукалки дружба не переривається, а триває й далі.
Женька був хлопець міцний, бистрий; Левко ж — навпаки, кволий і зовсім слабий силою.
Отут і треба відзначити все благородство Женьки. Він великодушно ткнув кулаком Левка у плече на півсили, а сам, не кліпнувши оком, прийняв три Левкові удари: один у груди, другий у лоб. Третій удар невідомо яким чином попав Женьці у ніс. З носа потекла кров. Левко зразу ж злякався і опустив руки. Женьці тільки трохи заболіло, а потім зовсім перестало боліти. І він сказав Левкові так, що могли чути всі стіни і двері сарая:
— А тепер, Левку, хочеш миритися?
Левко ступив три кроки до Женьки, став грудьми до грудей. По цьому за давньою традицією вони постукали один одного трохи по спині і пішли під ринву. Під ринвою стояла діжка з дощовою водою. Женька вимив свій ніс і став дуже красивий. Я вам поясню, чому він став дуже красивий. Бачите, річ така. Як ішли хлопці з школи додому, то цілу дорогу борюкалися, качалися в піску, зробили, може, не одну "малу купу". Від цього Женьчине (і, звісно, й Левкове) обличчя трохи припало пилом; білявий Женька став трохи брюнетом. Тепер, коли він обмив свого носа, обличчя його зразу поділилося на дві частини. Верхня частина так і залишилася, як була, в пилюзі, а нижня побілішала; і зразу стало видно, що шкіра у Женьки рожева, дуже ніжна і свіжа, наче під нею кипіла кров з молоком. За рушник Женьці правили рукави власної сорочки. Він тернув собі ніс спочатку рукавом правої руки, потім — рукавом лівої. Коли туалет був закінчений, він сказав:
— Більше не будеш казати: на річку ходім?
— Так я ж і тоді не казав! — починаючи червоніти, відповів Левко.
— Як легко погодився, то все одно, що сказав. А нам не можна легко погоджуватися, бо ти думаєш, п’ятірки самі у щоденник ускакують? Я підглядав у вікно до Володьки. Так він сидить і сидить, аж дивитись набридне.
— А ти чого мене вчиш? — насупившись, сказав Левко.— Я й сам знаю.
Хлопці, мабуть, посварилися б знову, якби не рипнула хвіртка. А рипнула хвіртка тому, що її відчинила Женьчина мама. Уважним оком вона оглянула хлопців і, помітивши кров на сорочці у Женьки, строго спитала:
— Женько, чого це в тебе кров на сорочці?
Не блимнувши оком, Женька відповів:
— Це ми, мамо, пустували; так я як стукнувся носом собі об коліно! Це з мого, чуєш, носа, а не з Левкового. У Левка ніс цілий. Хоч сама подивися.
Женьчина мама знала, що Женька, мабуть, бреше, і що хлопці, певне, побилися. Але їй було дуже приємно, що Женька Левка не виказує, не складає на нього провини, не ябедничає, а все бере на себе, як смілива, чесна й нелукава людина. І вона простила цю неправду Женьці.
— Добре,— сказала вона.— Біжіть на річку, покупайтесь обидва, а як я гукну, то щоб зразу прибігли обідати.
Як вона це казала, то поклала руку спочатку Женьці на плече, а потім на голову. Яка це була мила, знайома Женьці рука! То дарма, що цією рукою мама інколи шльопала Женьку. Шльопанці він пам’ятав тільки, поки висохнуть сльози, а потім зовсім забував про них, а про мамину руку, ласкаву, теплу, щиру ніколи не міг би забути. Він стояв під маминою рукою, терся об неї. Очі його стали прозорі і душа — як подих найчарівнішого весняного вітру. Мама щось говорила йому своїм строгим голосом, але строгості цієї не чув він, а чув тільки музику, яка грала йому в серці.