Та це не обмануло Ірини Сергіївни, і вона сказала:
— Валерко, йди до дошки і розкажи, як розв’язувати задачі на басейни і труби.
Валерка сміливо вийшов з-за парти, але що ближче підходив до дошки, то сміливість його все більше й більше випаровувалась. Ось він узяв крейду в руки, глибоко зітхнув і промовив:
— Задачі на басейни і труби рішаються так...
На цьому його красномовство вичерпалося. Руки його безпорадно звисли, і вся постать Валерчина говорила, що він нічогісінько не чув і нічогісінько не втямив.
У відповідь на це на одній із задніх парт підкинулося вгору одразу дві руки. Одна з них належала... Кому б, ви гадали? Не вгадуйте і не думайте на когось, скажу прямо — належала вона Женьці. Зате хазяїна другої руки нізащо не вгадаєте. Може, належала вона Левкові? Одначе, хіба коли-небудь було таке в класі, щоб Левко підіймав руку, особливо ж на уроці арифметики? А як і підіймав, то тільки для того, щоб сказати: "Ірино Сергіївно, дозвольте мені вийти..." Але так було раніше. А сьогодні Ірина Сергіївна побачила, що поруч цупкої Женьчиної руки тяглася вгору замурзана Левкова рука. Ірина Сергіївна пильно подивилася спочатку на Женьку, потім на його приятеля. Левко не опустив очей, а, навпаки, пожирав її поглядом і без слів кричав: "Я знаю, Ірино Сергіївно, я скажу!" Це вразило Ірину Сергіївну, вона підвела ліву брову, ще раз подивилася на Левка, а тоді сказала:
— Левку, що ти хочеш сказати?
— Я скажу, як рішаються задачі на басейни і труби.
Женя опустив руку і захоплено дивився на приятеля. Всі інші хлопці теж повернулися до Левка і теж дивилися на нього, тільки не так, як Женька, а глузливо. Нарешті Каленик не витримав і сказав:
— Еге, він розкаже, дивіться! Як дійде до діла, так одразу: "Ой, ой, ой, Ірино Сергіївно, дозвольте вибігти!"
Клас чмихнув.
Левко потемнів, але стояв на своєму:
— А от і розкажу.
Женька тим часом кинув Каленикові:
— Знаєш що, Каленику, ти краще помовч!
Учителька звеліла всім сидіти тихо, а Левкові сказала:
— Якщо знаєш, то йди до дошки й розкажи.
Левко вийшов, узяв у Валерки з рук крейду і коли почав говорити, то сказав усе від початку до самого кінця, неначе вивчив напам’ять.
Хлопці пороззявляли роти, правда, всі потім позакривали, а Каленик, як сидів, так і застиг.
Учителька похвалила Левка, він сів, а Женька цвів біля нього, як маківка.
На другому уроці Ірина Сергіївна обвела хлопців очима і сказала:
— Ну, хто ж із вас розкаже мені вірш Шевченка?
Десятки рук підвелися угору, але найвище злетіла Женьчина рука. Він тягся через усю парту, ловив поглядом очі Ірини Сергіївни і знову безмовно кричав: "Я скажу, я скажу!"
— Добре,— відповіла Ірина Сергіївна,— хай нам розкаже Женя.
Женька підхопився:
— Я знаю, Ірино Сергіївно, і розкажу потім, а зараз хай розкаже Левко.
Учителька перевела погляд на Левка. Він не відвів очей:
— Сядь, Женю.
— Левку, ти вивчив вірш?
— Еге, вивчив.
— Ну, розкажи.
За роки навчання всі звикли, що Левко бубонів собі під ніс таким голосом, що аж нудно було слухати. А тепер всі почули, що зовсім не такий був голос у Левка. Він дзвенів, переливався, дзюрчав, як струмочок.
Ірина Сергіївна підняла і праву брову і ліву. Не можна було впізнати Левкового обличчя. Воно світилося у нього синіми очима, а ці очі були як квітки Петрового батога. Всі бачили ці квіти? Як не бачили — придивіться. їх знають всі хлопці. Вони гілчасті, і їх добре розтинати шаблями, а надто коли шабля зроблена не з соснової дощечки, а з обруча та ще й вигострена на точилі. То як побачите над стежкою такий кущик Петрового батога, не рубайте, а присядьте й придивіться на його квіточки. Ох же ж і гарні! Сині, сині, як очі у Левка того дня, коли він читав у школі вірш Тараса Шевченка "Мені тринадцятий минало".
— Дуже добре, Левку. Дай мені твій щоденник. Це сьогодні тобі вже друга п’ятірка.
— Чуєш, Каленику? — сказав Женька.— Запам’ятай. От.
Довелося Каленикові язика прикусити.
Уроки кінчилися. Можна й спочити.
Чимчикують наші хлопці по стежці, а над стежкою з обох боків трави і квіти: подорожник, спориш, собача рожа, кашка, буркун, будяки, лобода і зів’ялі ведмежі вушка. І все квітне. Кашка — біла, собача рожа — рожева або теж біла; буркун — жовтий, а будяк! Лелечко! увесь срібний, колючки, як голки, квітки червоні, як .жар, пахнуть медом, а на них — джмелів! А джміль сам, як квітка: спинка — чорна, черевце — жовтогаряче, і весь наче шовковий, і бринить, як золота струна. А ведмеже вухо яке! Теж вкрите срібною ворсою, пушисте, ткни пальцем, палець так і потоне. Ох, хлопці, гарно! А під пшеницями — сокирки, темно-фіолетові, ясно-фіолетові — очей не зведеш. А поруч них волошки, сперечаються цвітом з Петровим батогом. Той синій, а вони ще синіші. І тільки лобода без пуття, казна-що, хіба що свиней годувати. Але й вона квітне сережками, а на сережках жовтий пилок. Пройдеш через неї, і ноги по коліна в жовтих панчішках. Тільки коли вона зацвіте? Аж у серпні. А до серпня ще часу, часу...
Хлопці брели між квітами. Женька скинув кепку, підставив під сонце спітнілий лоб. Левко — теж; а вітрець повіває, плутає на голові волосся, дмуха в обличчя, наче шепоче: "Еге, хлопці, та я бачу, що у щоденниках у вас не без п’ятірок!" А перепел, чуєте, як підпідьомка? Спочатку ніби вчувається тільки: "Підпідьом, підпідьом", а прислухайтеся краще, то хіба не чуєте; "П’ятірка, п’ятірка, п’ятірка!" Навіть цвіркуни і ті сиплють з усіх боків: "Ці хлопці з п’ятірками, ці хлопці з п’ятірками, ці хлопці з п’ятірками..."
— Куди ж це йдуть хлопці?
— Гуляти!
— Де ж вони будуть гуляти?
— Де випаде!
— А потім?
— А потім, може, посваряться, а то навіть і поб’ються: Хіба я знаю. Складне у них життя. І прекрасне. І вони такі малі, що навіть не знають цього.