Із сивого досвіту почав виходити Донбас, його вогні, його згаслі й незгаслі, охоплені димами, вулкани. Це була для Богдана нова країна, романтика якої малювалась залізним сплетінням, териконами, вибухами вогнів і козацькою Савур-могилою, на яку, віки тому, поставили Морозенка з вирваним серцем:
Тепер дивись, Морозенку, На свою Вкраїну...
І стояв мертвий Морозенко біля свого вирваного серця, щоб ми у віках не гнулись, як не гнувся живий Морозенко.
Машина, яку Богдан знайшов на станції, проїхала недалеко від Савур-могили. Вітер, неначе кобзар, перебирав її засніжені струни, озивався віками, і в’южили віками сарматські степи, а в них двадцятим віком курилися вулкани териконів і дихали огнями залізні велети.
Ось з полумиска степів вигулькнуло шахтарське селище. Богдан підходить до центру і вражено зупиняється: розсовуючи плечима Дошку пошани, до нього білозубо усміхається статурний веселоокий парубійко — Морозенко вугільного краю. Під ним стоїть підпис: Борис Безкоровайний.
"От він постукає у Борисові двері, а на порозі стане Яринка. Може ж таке бути?"
Через якихось півгодини він добирається до будинку, де живе Борис, переводячи подих, довго стоїть на порозі, прицілюється до темного ока дзвоника. Може, через хвилину побачить її очі. Богдан обережно натискує на око дзвоника, воно десь далеко розриває тишу старечим "бррр", а на це "бррр" в коридорі задріботіли чиїсь черевички.
"Яринка!.. Як він покаже їй невмивану пику? Може, хоч шапку насунути на очі?"
Він так і робить, а очі його стають безпорадними, наче в розгубленого хлопчака. Ось кроки зупинилися, в чиїйсь руці брязнув ланцюжок, і двері відчиняє круглолиця красуня, що, видно, любить картоплю — вона передчасно назбирує на підборідді вагу. Красуня приязно посміхається йому мрійними очима, що, очевидно, знають собі ціну.
— Ви до кого? — зітхнув її голос, а від пухких з ямками рук повіяло напівзабутими пахощами герані.
— Я до Бориса Безкоровайного.
— І ви до Бориса? — сплеснула руками й похитала золотою куделею зачіски,— А їх і нема.
— До ж він? — мало не скрикнув Богдан.
На округлому обличчі жінки прокинувся жаль:
— Вони виїхали в Кузбас передавати досвід.
— Надовго?
— Вважайте, назовсім, бо там і вчитись будуть в інституті. Ми з чоловіком уже тиждень, як перебралися в їхню квартиру, а й досі відчиняємо та відчиняємо Борисовим друзям двері, і дівчатам теж,— стрельнула мрійними очима,— А вчора його сестра приїжджала.
— І де ж вона?
— Напевне, виїхала, бо казала, як не виїде, прийде ночувати. Але не повернулась. Поїзди в нас часто ходять…
Не прощаючись, він обертається од її здивованих мрійних очей і, наче у мареві, починає спускатися зі східців. Його наздоганяє співчутливе зітхання і напівзабутий повів герані...
Другого дня, теж вагоном третього класу, він добирається до свого міста і прямо з вокзалу йде до бібліотеки Академії наук, бо в інститут уже запізнився. В бібліотеці, як завше, осяйним темнооччям стрічає його добре дитя Італії — бібліотекарка Лючія. Вона й досі носить жалобу по своєму чоловікові, закатованому за наказом дуче.
— О Богдан! — мелодійно говорить і прислухається: їй дуже подобається його ім’я.— Ви забули ваші книги і Лючію.
— Сеньйоро Лючіє, я в боргу перед книгами і вами,— говорить спокійно, раче видобуває слова не з болю, а з звичного щодення.
На гарячих, прогрітих південним сонцем устах заграла гарна посмішка:
— Борг мені я прощаю вам, а чи простять книги?
— Я ночами молитимусь перед ними.
— Ви, напевно, і зараз ночами сидите: по очах бачу.
— Що ж, скоро сесія.
— Я вам відклала деякі журнали, де пробилася і справжня лірика, правда, на широкому фоні предметної. І чула, що скоро навіть вийде вибране Єсеніна.
Богдан сідає на своє улюблене місце біля вікна, а сеньйора Лючія приносить йому з десяток свіжих журналів і два листи з редакції. Від них він не чекає нічого втішного, навіть приблизно знає, які будуть відповіді. І майже не помиляється. Літконсультант картає його за селянські образи, за нікому не потрібні тепер пейзажі і метафори і радить писати тільки предметну лірику, хоча б про опорос на колгоспній фермі. Свої міркування він підкріплює Верхарном, який теж писав про свиней. Правда, літконсультант одразу ж застерігає не захоплюватися фламандською густотою образів, а більше думати про агітаційну цілеспрямованість поезії.
Другий лист написав поет, який уже мав дві книги. Він щиро признався, що щось невловиме хвилювало його, коли читав Богданові поезії, і туманно визначив: щось у них є, та чогось і немає. Друкувати не будемо, але працюйте над собою.
І це вже після багатьох то безапеляційних, а то й грубих відповідей було підтримкою.
І знову на турботах буднів, на сувоях метелиць, на повені сонячних вітрів потягнувся ланцюжок днів. Дні належали інституту, вечори — бібліотеці й поезії. Зрідка приходили листи з далекого села, де скрипливі, ворота іноді нагадували про чиюсь любов. Надія повідомляла, що є звістка від Ярини, пише — жива-здорова, але чомусь свою адресу не дає, напевне, й досі побоюється Артемона.
Не радували й редакції. Тоді він послав кілька поезій до одного місячника, що друкував напрочуд безпомічні твори як відомих, так і невідомих авторів. Але й звідти одержав негативну відповідь. Отже, треба було на щось зважитись — досить переводити папір.
І він зважився: напровесні зібрав усю свою писанину й, коли нікого не було в гуртожитку, кинув до груби. Але ні вогонь, ні попіл не дали полегшення. Він одягнувся і вийшов з гуртожитку в березневу темінь, де вже густіше вицокували дівочі каблучки і частіше пробивався насичений таємничістю провесня сміх. Ішла весна, ішла любов. Над містом, трохи нижче зірок, обізвалися дикі гуси. І їхнє гелготання чи їхні крила знову повернули думки до образів, дарма що вони щойно горіли і розпадалися на вогні...
XI
З бічної вулички вилетіли вітроногі коні, на їхніх димчастих шкурах мало не подзвонювали мальовані срібні карбованці. До цих коней не раз і прицінювались, і підцибрювались молдавські цигани, на них з заздрістю подивлялись і колишні ліверанти, і теперішні керівники, яким належалось мати кінний виїзд.