— Навіжений, як і всі, хто пише вірші. Ви, напевно, застудились?
— Наче ні.
— Та хіба ви скажете? — вона приклала руку до його чола.— Температури наче нема, а нерозсудливість аж шелестить. Я вам завтра сушеної суниці й липового цвіту принесу. Сама сушила.
— Тоді я зразу одужаю.
— Боже! — сплеснула руками дівчина і засміялася.— Навіть наш Богдан спромігся на комплімент. Який прогрес! За це я вам завтра принесу подвійну порцію суниць і цвіту.
— Не треба, Маргарито Іванівно. Я сьогодні виїду.
— Куди?
— Далеченько, в зв’язку з домашніми обставинами,— зніяковів хлопець.— Я можу вам залишити заяву? Передасте завтра Домбровському.
— Що ж робити з вами, передам,— чогось зітхнула Маргарита Іванівна і крадькома закинула око в дзеркальце, що було трохи більшим за її вологе оленяче око.
Богдан забрався в куток, сів біля вікна і почав думати над заявою. А в цей час тихенько-тихенько прочинилися двері і в них злодійкувато просунулась циганська, з оберемком кучерів голова його друга Івана Соколяненка. В чорних очах хлопця, як на тальковій вазі, легковажились лукавство і веселість.
— Маргарито Іванівно, до вас можна? — кидав жагучий шепіт.— Як ні, то ми підемо.
— А хто це ми? — строго питається Маргарита Іванівна.
— Ми — це я, один, як місяць у небі.
— Як місяць у часи затемнення? — патякає на циганський вид студента.
— Точнісінько, Маргарито Іванівно,— не бентежиться Іван.— Коли я з’являвся на світ, то мав бути білесеньким, як пшеничне тісто, а тут саме почалось затемнення і зробило з мене брюнета. Я вже й наждаком шпарую свою пику, а, вона ніяк не вибілюється, прийдеться до жіночих мастил вдатися.
— Іване, а у вас затемнения вийшло. тільки на виду чи й під кучерями?
Іван одразу вмостив сум на приступець нижньої широкої губи:
— Спочатку — було на виду, а як побачив вас, то й у голові почалося повне і довгочасне затемнення.
Друкарка впала на стілець і почала витрушувати на стіл сміх і сльози.
— Маргарито Іванівно, струсіть і мені в руку пару сльозин. Я їх візьму в оправу.
— Ви прямо неможливий, Іване. Завжди я маю од вас і сміх і сльози.
Міняю їх на своє затемнення. Боже, боже, які ніжки! А в мене такий циркуль, хоч поросят проганяй крізь нього. О Маргарито Іванівно! — трагедійно підняв догори очі.
— Що, Іваночку? — заграла бровами, віями й очима дівчина. І це виходило в неї.
— На погибель собі, я мушу навести вам перевірені статистичні дані: ви краса й окраса усіх теперішніх областей, що входили колись до складу Подільської губернії! — Неждано він побачив Богдана і, не вірячи своїм очам, придивився, потім запитав: — Ти?
— Я, Іваночку.
— То чого ж ти мовчав досі?! — обурився хлопець, скинув з обличчя легковажність і заклопотано підійшов до друга.— Що з тобою? Де ти зник? Чого перепався на смик?
— Про це довго розповідати.
— Невже любов? — крадькома зиркнув на Маргариту Іванівну.
— Хто його зна.
— Виходить, і тебе не оминуло це стихійне лихо,— задумливо сказав Іван.
— Виходить.
— А позавчора тебе розшукувала синьоока красуня.
— Хто ж вона? — вп’явся очима в друга.
— Не сказала ні імені, ні прізвища. А була ж вона така, як весняночка. На санчатах з села приїхала сюди і дуже зажурилась, що не застала тебе.
— Куди ж вона подалася?
— Теж не сказала,— зітхнув Іван.— Вона?
— Вона. Я їду розшукувати її.
Іван набурмосився:
— Щось недоладне виходить у вас: то вона тебе розшукує, то навпаки.
— Ось подасиш завтра заяву Домбровському. Я через два дні повернуся.— І він швидко вийшов з канцелярії.
Іван розгублено постояв з заявою, пробіг її очима й метнувся за Богданом.
— А гроші?
— Які гроші? — нерозуміюче поглянув на друга.
— Які? — перекривив Іван.— Мальовані! На дорогу ж вистачить тобі?
— Не знаю.
— Я так і думав! Хвалити бога, вже вивчив свою пустопорожню клієнтуру. Ану витрушуй свої рокфеллерівські скарби!.. Так їх же й на один квиток не вистачить.— Іван поліз до кишені, вийняв щось із неї, віддав Богданові.
— Іваночку, це ж останні?
— То й що? До стипендії якось дотягну. А тобі, може, доведеться її хоч морозивом чи зельтерською частувати,— він стиснув плечі друга.— За такою дівчиною можна і на край світу! Бувай, великий Марко Поло!..
* * *
За вікнами ніч, нескінченна зимова ніч. Інколи з неї вихопиться острівець вогнів, і знову темінь, і качиний перестук коліс, і сумовитий посвист вітру-скрізняка. Під цей качиний перестук їде сон третього класу, їдуть лозові кошики, схожі на колиски, їдуть сонні матері, на руках у яких замовкли білі вузлики немовлят, їдуть печалі навколо стиснутих уст і їдуть надії на всміхнених лицях. А ти самотньо нагріваєш вікно головою, підкидаєш до мозку дровець, і він аж гуде від огню і чаду, і крутить, і крутить, і крутить оту стрічку спогадів, що має тільки один образ і одну синяву очей.
— О боже! — злякано прокинувся замиршавлений дяк, схопився за кишеню, вичавив з неї брязкіт і полегшено завершив: — О всемогутній!
— Так-так-так,— відповіли йому колеса, і руда дякова кіска похилилася в сон.
Заплакало дитинча.
— Що, моє щастячко? — заворкотіла мати, розкрила пазуху, і достиглі груди випорснули в напівтемряву. Молодиця, як богоматір, нахилилась над дитям, і воно заспокоїлось, припавши до свого першого джерела життя.
І хіба це не повне щастя: мати не у вівтарі, а біля себе таку богоматір, довіру її чистих персів і немовля під ними?
— Що тебе мучить, сину? — прикривши вишиванкою груди, співчутливо запитала Богдана, як сина, хоча була старша за нього на якихось років десять.
— Печаль моїх степів,— згадав рядок свого вірша.
— Ти, напевне, вчишся на агронома?
— Ви вгадали.
— Вивчишся, приїжджай до нас на Кіровоградщину. Ти ніде не знайдеш таких гарних і таких вірних дівчат, як у наших степах. А ти сам родом із лісів?
— Невже видно? — здивувався він.
— Авжеж, бо ліс лишає свою тінявість людині. Мій теж із лісів, а що вже полюбив тепер стени...
— Спочатку, напевне, степовичку?
— І мене теж,— погодилась молодиця і щасно заворкотіла дитині:
Ой ходила журавочка Да по комишу, А я свою дитиночку Да заколишу.
А де ж тепер ходить його журавочка? І невже вона приїжджала до нього? Тоді!.. Прокидались надії і згорали на тих дрівцях, які сам підкидав до мозку.