— Боже мій! Це ти? — злякано стріла його Соломія. Освітлена місяцем, вона боса стояла посеред хати і щулилась під його поглядом.
Він ступив до вдови, злегка пригорнув її, і вона застогнала:
— Ой, не чіпай грудей...
Рука спала з її пазухи.
— Що ж з ними?
— Болять. Ой, мабуть, так і в чотирнадцять років не боліли. Чи то голод, чи вже й смерть зайшла в них.
— Яка смерть, перестань! Я ось тобі хлібця, картопельки приніс, — він поклав хліб і сало на стіл, а картоплю висипав під лаву і знову пригорнув Соломію.
Вона заплакала.
— Ти чого?
— Невже ти мене, голодну, зачепиш? Це ж смертельний гріх.
Артемон махнув рукою, тією, яка приторкнулася до її охололих персів:
— Хіба людина проживе без гріха?..
Соломія підійшла до столу:
— Коли дозволиш, я хлібця поїм. Вже один його дух дурманить, божевільною робить.
Борючись зі своїм почуттям, він бачив, як вона надрізала хліб, не прикладаючи його до грудей. І в ньому прокинулась жалість до неї, до її болючих персів.
— Я тобі сала вріжу, воно в нас м’яке, пахуче — на кукурудзяній муці росло.
— Воно до картопельки піде... Ти тільки нахились — як пахне хліб! — тримала на долонях скибку, немов скарб.
Він прихилився, понюхав хліб, відчув кислість його, та й більш нічого, і поклав руки на її міжпліччя, що одразу зіщулились. Його била дрож. Вона помітила це, зітхнула.
— Ти чого?
— Коли вже люди стануть людьми?
Він обізлився:
— Ти і вмираючи думаєш над цим?
— Хтось має думати і над цим,— твердо сказала вона.
— Ти краще про свої груди подумай, щоб не боліли вони. До лікарів не ходила?
— Що лікарі, коли це з голоду.
— Я тобі несолоного гусячого сала принесу.
— Це ж для чого?
— Натреш ним перса, хай підживляться, бо вони ще твоїм дітям знадобляться.
— А вони ж будуть у мене?
— Неодмінно будуть, та ще такі гарні, як ти...— сказав переконливо. І цим переміг її. Та мало мав радості, бо багато було сліз. В інших голодних вода вступала в ноги, а їй, видно, підтопила очі...
От і пройшовся вже час по тих вечорах, та не забувались вони, як не забувся блакитнавий сон чи півсон у її очах.
Він підійшов до Соломіїної хати, обкожухованої снопами немолоченого гороху. Вже одне це говорило, що в хату ввійшов сякий-такий достаток... Як і в голодний рік, двері були незачинені. Чи не очікує когось? А чого ж? На такий вогник, на такі очі і з домовини можна встати.
— Хто там? — сполохано запитала Соломія, коли він напіввідчинив хатні двері.
— Це я. Не чекала?
Вдова здригнулась, кинула на лаву шиття, підвела на нього очі, в яких і зараз стояв сон чи півсон, тільки він, здається, був тепер не блакитнавим, а синім.
Жінка з тугою повернулась не до нього, а до вікна і запитала його:
— Чого тобі треба? Чого?
— Ти мене чи вікна питаєш?
— Тебе ж, немилосердний. Чого тобі?
— І сам не знаю,— зніяковів Артемон, бо що скажеш на таке? — Певно, минувшина покликала.
В її очах прокинувся гнів:
— Твоєї минувшини не було в моїй хаті!
Артемон похмуро здивувався:
— Так швидко забулося все? А що ж тоді було тут?
Соломія простогнала:
— Тут було моє горе, моя мука, моє нещастя. Йди звідси, безсовісний.
— Женеш?
— Хоча б і так! — розгнівана стояла проти нього, а високі ожилі груди її бриніли жагою материнства.
Він поглянув на них, спостеріг, що таки вирівнялись вони, і криво посміхнувся:
— Тепер твої груди не болять?
Соломія зітхнула:
— Душа, усе болить, коли бачу тебе.
— І що ж ти робиш тоді?
— Проклинаю той рік, яким гендлював ти і твій рідний батечко.
— Якби господь вважав на людські прокльони, то вже й людей не було б. Те, про що варнякаєш ти,— дурниці, їх вигадують оті, що книжки пишуть. А життя, воно таке: як не візьмеш його за роги, воно візьме за печінки. Заміж треба тобі.
— Що ти говориш? — простогнала вона.— Хто ж мене візьме, коли я була з тобою?
— Так який же дідько знає про це?! — обурився Артемон.— Тільки ми одні.
— І той має знати, хто захоче сватати мене. Як же можу не признатися йому?
Артемон перелякався:
"Це така простота, що й справді може роздзвонити все і прижити мені ще одного ворога".
— Це вже чорті-що, Соломіє. Нащо собі та й комусь каламутити минулим і спокій, і життя? Хай п’є твій хміль без дурних клопотів. А виходити заміж тобі треба,— знов пожадливо зиркнув на її груди.
Відповідь жінки приголомшила його:
— Приходять до мене і старости, і женихи, але боюсь усіх, боюсь сказати про свій гріх з тобою... Я могла б вийти заміж тільки за тебе.
— Що ти говориш?! Ти ж зовсім не любиш мене? — аж скрикнув Артемон.
— Так дітей любила б. І не були б вони в мене такими, як ти...
Розгублений, прибитий її мовою, він одвів погляд од її синього підволохаченого сну, од її грудей, що бриніли жагою материнства. От і зрозумій після цього, що таке лапка? А може, й справді вдарити лихом об землю й одружитися з нею, за таку хоч боятися не будеш ні в полі, ні в дорозі...
І, може б, ця думка взяла гору, аби не та близькість, яку він вирвав у голодний рік.
X
Він іде порожнім коридором, а той охоплює йому ноги гудінням. Богдан у подиві зупиняється. Ага, сьогодні ж вихідний. Десь далеко-далеко тріскотить друкарська машинка. То, напевне, Маргарита Іванівна підробляє, як підсміюються студенти, на панчішки й рукавички. Оті старшокурсники, які мають розуміння, що таке жіноча стать, кажуть, що ноженята Маргарити Іванівни саме з тих, які прихиляють донизу чоловічі очі й серця.
Богдан відчиняє двері інститутської канцелярії, де справді Маргарита Іванівна проворними пальцями розстрілює тишу.
— О, це ви, Богдане? — радісно дивується Маргарита Іванівна, та посмішка відразу ж згасав на її напіврозквітлих, як пуп’янок, устах,— Богдане, ви хворі?
— Ні, здоровий,— невпевнено відповідає студент.
— А що ж з вами?! І де ваші очі?
— Очі? На місці.
Маргарита Іванівна — це худе, добре оленятко, що чомусь прибилося до канцелярських лісів, відводиться з стільця, і її довгі ноженята, і струнка постать, здається, розганяють тіні низького зимового дня.
— В глибини позападали ваші очі. Але в які глибини. Знову ночі за книгами чи ходите вантажити на вокзал?
— Ні, я здорожився. Саме в заметіль вирвався додому, насилу дочапав.
Маргарита Іванівна безнадійно похитала отією голівкою, біля якої, мов бджоли, гуділи студенти.