Костянтин Прокопович Хворостенко розбирався у конях, цінував і любив їх більше, ніж людей. Хоча він ніколи через плоскоступ’я не служив в армії, але чомусь вважав себе завзятим кіннотником і вдома на стіні тримав козацьку шаблю свого старшого брата. Коли хтось цікавився її історією, він багатозначно і туманно відповідав:
— Було колись, було!
З минувшини він інколи відколупував шматок братового заповзяття і вірогідно переносив на свою особу, бо хто з нас, грішних, не любить покупатися у проміннях слави? Од брата до нього й перейшла конеповага. Старший і молодший Хворостенки стояли на тому, що і в майбутній війні ніякі мотори і мастила не зможуть замінити мотор в одну кінську силу і овес.
Довгощокий, непорушний машталір натягнув віжки — обірвав чмокання коліс і копит, а з воза обережно почав зсовувати ноги, живіт і самовпевненість Костянтин
Прокопович Хворостенко. Ось він торкнувся вологої землі, поморщився і бридливо почав скидати її із свіжоначищених чобіт. Костянтин Прокопович не любить землі ні на чоботях, ні взагалі, він тільки любить її дари і в готовому вигляді, і в напівфабрикатах. Але волею свого становища він мусив крутитися біля землі, більше того, він володарював над нею і вибивав із неї не так урожай, як сльози. Так, земля не раз плакала перед сліпцем, що дорвався до якогось керівництва, зловживав ним у міру всіх своїх недалеких талантів.
Костянтин Прокопович б’є кулаком по хвіртці й довго вишуровує підошви чобіт на млиновому колі, що вляглося біля порога, а Туровець думає: чи хоч раз Хворостенко так очищав душу, як чоботи. Таки страшно, що той, хто має бути твоїм однодумцем, стає твоїм ворогом, ще й під це ворогування підводить ідейну базу. А робити це Костянтин Прокопович умів, бо мав у грудях двох звірів: підозру і самовпевненість. він усе бачив наскрізь, крім свого примітивізму.
Нарешті Хворостенко, який уже встиг натягнути на обличчя свіжу сітку ластовиння (вона так відслоювалась, що, здавалося, її можна було зняти, як здіймає свою сітку пасічник), вносить у хату лискучі чоботи, зелену недовірливу хитрість в очах і самоповагу иа обличчі.
— Господарю, здрастуй! — говорить владно, рішуче кидає вперед куцувату з жирком руку і, зупинивши очі на підвіконні, вражено каже: — О!
— Що вас дивує? — Туровець незрозуміло прицінюється до обличчя Хворостенка, яке теж було схоже на велике й роздуте "о".
Костянтин Прокопович оглядає на вікнах, на столі, на припічку і лавах ящики, слоїки, макітри, де лежить або проростає зерно. Подив його осідає, і замість нього в зеленкуватих з памороззю очах в’їдливо прокльовується насмішка:
— Сякий-такий музей організував у домівці? Га?
— Пі, роблю сякі-такі досліди...
— Хочеш заново винайти велосипед? Це все кустарщина і самодіяльність! — впевнено відрубує Хворостенко.— Для дослідів є учені, лаборанти, а для нас, господарників, є свій практичний графік. Богові — богове, а кайзеру — кайзерове.
— Кесареві — кесареве,— поправляє його Туровець і шанобливо схиляє голову.— Спасибі за цінні вказівки.
Але в цій шанобливості Хворостепко вчуває глузування і в сітку ластовиння впускає недовіру.
— Ти, звичайно, як і завжди, не погоджуєшся зі мною? Ох, Максиме, Максиме, страшно тобі давати і владу, і науку,— натякає на заочне навчання голови.— Там у різних феодалізмах сидиш?
— Сиджу.
— А зі мною про досліди не погоджуєшся?
— Ні, погоджуюсь і дивуюсь.
— Що тебе дивує? Не про логарифми ж я казав.
— Дивує ваш всеохоплюючий талант,— ще підсміюється Туровець, але й побоюється, що скоро буде не до сміху.— Я над своїми дослідами порпаюся п’ятий рік, а ви ва п’ять хвилин звели їх до кустарщини —і я прозрів.
— Коли не прозрів зараз, прозрієш завтра; не все зразу приходить до людини,— примирливо мовить Хворостенко і нахиляється до підвіконня: — Це в тебе жито?
— Ячмінь.
— А це правда, що в тебе аж двадцять три діляночки ярової пшениці?
— Правда.
— А для чого тобі така розкіш?
— Бо поки що вчені не сказали, які мені із ста сортів ярової пшениці найкраще посіяти в наш ґрунт, що відрізняється від ґрунту навіть сусіднього села.
— Сто сортів ярової пшениці! І нащо так багато? — здивувався Хворостенко.— Треба знайти один, всеохоплюючий. Ну, теорія — діло темне, перейдемо до практики. Ти чув: наші сусіди з Дубової тишком-нишком підсунули нам свиню.
— Яку?
— Вони сьогодні, випередивши весь район, почали сівбу ярових. О!
— Це ж самогубство! — скрикнув Туровець і спаленів, бо здогадався, чого приїхав гість.
Хворостенко докірливо похитав головою.
— Не самогубство, голубе, а ініціатива передовиків. Ініціатива! Уже сьогодні про них заговорило місцеве радіо, що вони відкрили весну. Уміють же сказати: відкрили весну!
— А чим вони відкриють літо? Пересівом як бур’янами? — засумував погляд Туровця.
Хворостенко на мить задумався, навіть зітхнув, і за його теперішнім владним обличчям вгадалися риси колишнього Хворостенка, який ще не розкидався ні долею зерна, ні долею людей. Та він стер ці давні риси і рішуче сказав:
— Нащо тобі вдаватися у селянський дрібновласницький песимізм? Ми люди діла і твердого графіка. Отже, завтра теж починаємо сіяти!
— Нізащо! — стиснув уста Туровець.
Тепер почервоніло і гарбузисте обличчя Хворостенка. Криво посміхнувшись, він поліз до кишені напіввійськової гімнастерки, вийняв папірець:
— Я твої деякі настрої передбачав. Я тебе, Максиме, наскрізь і глибше бачу, тільки не все доповідаю про тебе. Ось пророби телефонограму, і, може, підпис на ній дещо нагадає тобі.
Туровець пробіг очима папірець, зітхнув: от відразу і вбито його весну і надії. Доки ж ми будемо обкрадати і себе, і державу?
В хату тихенько ввійшла Марія Безкоровайна, привітавшись, вона почала поратись біля дослідних ящиків і слоїків. Не звертаючи на неї уваги, Хворостенко запитав:
— І чого так переживати? Починається оранка — ти переживаєш, починається сівба — теж, урожай — та сама картина. Такого навантаження і мотузяні нерви не витримають. Побережи і себе, і їх — знадобляться надалі. Ну, навіщо тобі мати стільки тривоги?
— Одна розумна людина сказала про хліборобів: кров наша — із жита і сонця, тому так і тривожиться вона, коли зобиджають зерно.