А Величко перестерігає проти чужинецького "в обітницях і асекураціях непостоянства і обману" І3).
А один з найбільших тодішніх наших політиків так мало вірив в "трактати і договори", навіть "присягою утверджені", що вважав їх лише за "гру обману, віроломства і найпідлішої зради"14), перестерігаючи перед легковірством і марними надіями на силу солодких слів. Яким твердим духом надихані ці чисто демостенівські мудро-реалістичні, перестороги! Як гарно звучить лапідарний вираз, що його з признанням цитує літописець: "звитяжець завше сам і право дає, сам і тлумачить теє ж, як хоче".15) І як далекі від того істеричні псалми деяких демократичних, чи соціалістичних сучасників на честь шляхетного серця московських "братів соціалістів", чи "братів хліборобів": Як легко впали вони і впадають в капкан солодких слів! Як хутко вірять в "обітниці і асекурації"! Як довго мусить їх бити по голові тверда дійсність, щоб вони побачили за тими "обітницями" обман. Що не вони, а "звитяжець" сам тлумачить надане "право"... Скільки упокорень, скільки глуму противника "звитяжця", скільки залізної мудрості після шкоди, скільки чухання потилиці – заощадили би собі ті "провідники", коли б захотіли черпати свою мудрість з суворої школи мудрих предків, а не з глупих маніловських заповідей згуманізованого і здурнілого XIX віку...
Візьмемо ту фундаментальну віру, яку ростила в нас ліберально-соціалістична наша верхівка минулого віку (та ще й тепер), що навіть коли той "народ" (як наприклад, московський) так виразно ніс нам смерть, вірили, що народ з народом таки до згоди дійти мусить, бо які ж інтереси розділяють одну демократію від другої? Пригадаймо, як нас вчили, що некультурно думати про те, що одна спільнота по відношенню до іншої вкрай неприхильна. Треба бути хитрим лисом, щоб з вовком в одній упряжці побігти, як рівний з рівним.
А тепер розгорніть Апокризіс Христофора Філолєта (1597 р.), в якім він доводить, що з противником віри не можна знайти порозуміння. Що вийде так, як з лисицею, коли та вибралася з вовком на жебри: бо вовк казав: "Що буде моє, то хай буде моє, а що буде моє і твоє, то я з'їм обидвох"16). Наскільки мудріша ця приказка від "учених" теревенів багатьох соціалістів і радикалів про "братерство трудящих" всіх народів, про "пролетарі всіх країн, єднайтеся" і інші бздури з тої самої катеринкарської мелодії.
Радикальний божок минулого віку вчив, що союзниками нашими в Україні будуть "самі великороси" (москалі), що наш порятунок – в "лібералізмі, спільнім з освіченими великорусами"17). На ту саму ноту – лише заміняючи "освічених великорусів" якимись іншими "дорогими товаришами" з ІІ-го Інтернаціоналу (а навіть з Інтернаціоналу Троцького) чи "братами хліборобами", співають і теперішні наші соціалісти чи монархісти. Їм треба вірити, бо це ж, казав Драгоманов, "близнята по роду"... І як різнилася душа цих політичних дітей від мужньої душі предків, наприклад від того самого Клирика Острожського з його заповітом: "не личить говорити і радитися з сліпим про світло, з розбійником про мир і згоду"18). А коли вже про згоду предки мислили, то іншу мали формулу. Вони домагалися, щоб з ними говорили "вольні до вольних, рівні до рівних — і чесні до чесних"19). Як мало ті, що пакти укладали з Мануїльським чи іншими посланцями Леніна в Києві, звертали увагу на третю, найважливішу, ланку цієї формули.
Соціалісти говорили про "солідарність між демократіями обох народів" – українського і того, що панував над Україною в XIX віці, що "опріч деспотизму в Росії царській не було перешкод для вільного розвитку нашої нації"20). Так вірили вони, а за ними вся наша інтелігенція минулого віку і нашого, яка сподівалася спершу – на царат; впав він – на лібералізм; впав він – на більшовизм; завів він – на хліборобську Росію...
До всякої нової чужинецької віри готові були приступити.
І як відрізняється від тої їх віри – віра в себе такого Івана Вишенського! Якою гідністю і – мудрістю звучить його відповідь, дана противникам його віри, що хотіли його перетягти до себе: "Не надійтеся сьогодня, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будуччині і на віки віків"21).
Драгоманівці метикували "розумом", "теоріями", які так гарно укладали разом речі, в невибагливі голови, які не здійснювалися в реальній дійсності. Забули вони або не знали, що – як казав Б. Шов – "розум – добра річ, але не всі в стані кермувати ним, бо слабих духом розум робить своїми рабами і вони гинуть"... Вишенських і діячів його доби, – від рабства і гибелі рятував інстинкт, якого бракувало кастратам XIX віку. Той інстинкт боронив їх навіть від "очевидності", як боронив Кассандру, яка передбачила підступ з троянським конем. Коли б їх спитати, (як Деіфоб Кассандру):
"Коли ти знаєш, то скажи виразно
Що саме він (ахеєць) замислив нам на згубу?"
то так як Кассандра, відповіли б наші предки:
"Не знаю я нічого, тільки бачу
Кривий гієни погляд, тільки чую
Проникливий хижацький голос..."
Вони мали той інстинкт – діячі нашого "темного середньовіччя", а нащадки втратили його. Наші "розумники" з-під червоного стягу втратили уміння розрізняти чорне від білого, отруту від цукру.
Візьмемо відношення до єретиків цієї спільноти. Залежно від форми, які обирала національна боротьба, – тих, що тепер ми звемо перебіжчиками, перевертнями, – тоді звали єретиками (між іншим це слово часто вживає Котляревський в "Енеїді"). – "Хто відрікся від мови батьків"... кажемо нині. "Хто відрікся віри батьків"... казали тоді, а в обох випадках йшло про зречення від національності. І як же ж інакше ставилися до своїх "єретиків" наприкінці XVII віку і в віці ХІХ-ім у нас! Пригадаймо собі недавні факти, як ледве чи не Валенродами, а кожного разу великими патріотами і страждальниками за справу нації, робила наша преса Любченка, Бондаренка, давніше Панейка. Як їх найбільші промахи – висловлюючись делікатно – називала шляхетними утопіями, і подивимося на іншу традицію в цій справі. Пригадаймо, як Ісая Копинський, митрополит Київський в 1640 р. нагадував князю Яремі те, що, проти волі і наказу матері, покинув свою віру і приступив до іншої: "Чому ж ваша княжа милість не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій ваша княжа милість народився"? Бо не належить забувати, "що отцовская клятва висушаєть, а материнськая викореняєть, як письмо мовить"22). Правда, яка ж то інша думка, яка інша оцінка речей визирає з того нагадування, яка інакша душа промовляє тими словами, ніж, наприклад, соціаліста Микити Шаповала, божка і приятеля наших галицьких радикалів, який вчив, що не сміє своя нація-спільнота "деспотично заявляти (одиниці) – ти наш і до скону мусиш лишитися нашим"23). Правда, як своєрідно прадідів великих правнуки погані розуміли слово "свобода" і "деспотизм"! Як своєрідно вони розуміли волю як "волю кожної громади признаватися до того народу і приступати до тої спілки, до якої вона сама схоче"... Як своєрідно вони розуміли "систему примусової національності", яка "є такою ж всесвітньою появою в громадськім життю, як і система примусової релігії"24). До яких дурниць допроваджує той розум "слабих духом", з яких сміявся Шов, той розум, що всякий, мовляв, "деспотизм" гідний осуду і, скажімо, деспотизм діячів Варфоломієвої ночі, і "деспотизм" громади чи матері, які прагнуть, щоб їх діти виховувалися в мові та у вірі батьків...