І в такій добі маємо плекати традиції гуманістів? Накладати на очі рожеві окуляри? Запихати ватою вуха? Ховати перед страхіттями голову в пісок? – ану ж бо вони від того зникнуть?
Коли я шукаю епохи, подібну на нашу, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, – не до XIX віку звертаюсь. Я звертаюсь до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної як наша. Коли під стопами велетнів гуділа і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди подібні до тих, що зродилися з війни.
Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п'ятикутною кометою над нею – не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данта перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того "раю", який намалювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?
Сучасна доба на розлогих ланах України скоріше нагадує інші віки, вік XII, вік "Слова о полку Ігоря", віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли, як писав історик: "в країні все дихало злобою, помстою і одчаєм".8)
В ті далекі часи: послухаймо, як звучить звернення Клирика Острожського, з яким звертався до тих, що, цілком, як тепер більшовики, несли загибель, балакаючи про братерство і згоду:
"Подивися навколо і послухай слухом: чого ви накоїли згодою, гідною плачу і ридання?... Якого єсте переслідування, якого утручання, …якого опливання, …якого тиранства…, находження ґвалтом на доми, на школи, на церкви, ...наброїли! ...Як побожне і чисте серце не має розпукатися? Як земля не затруситься, небо не злякається... громи не вдарять? Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду згодою, а не краще ...пекельним прокляттям називати і розуміти хто не має?"9)
А йому вторував Захарій Копистенський, демаскуючи тих, що за вірність вірі батьків, "під плащиком видуманого... наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні" перебувають".10)
Чи те, що тепер діється на величезних просторах України в ім'я нової, комуністичної віри, не нагадує ту таку віддалену епоху скоріше, аніж благословенні часи Основ'яненка? Епоху, коли, як писав згаданий проповідник, вороги "запалилися на нас мов огонь, що палає і пожирає", коли слуги Люципера: "відчинили на нас зневажливі уста свої... плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо їх."11)
Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як на одній, так і на другій стороні.
Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що "воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і талалайство мало над нами володарювати". Люди тої доби, це були тверді люди, які воліли (під час облоги, наприклад) годуватися падлом, котами, мишами й псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами опечену землю, аніж піддатися противнику. Люди, що не зворушувалися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевіч може ушляхетнювали ті постаті, але щодо тої їх неприєднаності й твердості – не переборщували.
Типовим представником, репрезентативною постаттю людей тих часів був наприклад Стефан Чарнецький. "Він – пише М.Костомаров, – не мав жалю до противника. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни". А сучасники казали, що "вогонь був у нього замість душі"... І скільки ж було того "вогню замість душі" в тих, що виступали у страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якого виходили горою! Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді в ту далеку епоху в боях проти себе противники, історик зауважує: "Така то жорстокість людська – мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла іn centro tеrrае, на Україні – там правдиве пекло людської злоби". З того то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. І чи не спалахнув знову той вогонь – в різних таборах – тепер в Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про яких оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь і душі запалені ним, з каганцем, що ледве блимає, обережна, обачна, єлейна хитромудрість драгоманівців минулого віку?
Як же ж далеко психічно те пекло, на землі і в душах людей, від мрій прекраснодухів XIX віку про "правду між сестрами – Великою і Малою Руссю", про вічну гармонію між "братними народами"! Оскільки, цілою своєю суворістю, ближче нам та далека епоха, оскільки ментальність її людей ближче до повітря нашої доби, аніж до ментальності утопістів гуманності і суспільної гармонії...
Не у викривлених душах замирених, після Лебедину, Полтави, Батурина, Петропавловської твердині і Соловків, "згуманізованих" і душевно демобілізованих земляків, не в їх заляканій моралі і боязливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння, шукати нам наші історичні традиції. Не в кастрованого меншиковими і бронами покоління, не в розніжених і істеричних толстими і достоєвськими нівестюхів XIX віку, ті традиції нам шукати. Лише в тій далекій, й близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею, разом з нами дихає вся теперішня Європа.
Провалля відділяє нас і наш час від XIX віку, не віку нашого "відродження", як думають демократи, а віку нашого виродження, як думаємо ми. Провалля, на однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а на другій – наші часи. Між ними – наше плебейське народництво.
Заглибимося в світогляд цих давніх часів, в їх світовідчуття, в їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з поглядами і світовідчуттям провідників "новітнього" українства доби занепаду, доби XIX віку. Направду провалля ділить їх одне від одного.
Візьмемо, наприклад, безмежну віру українства минулого століття і його теперішніх епігонів – в добре серце кожної "братньої демократії". Як губка, всмоктувала в себе наша соціалістична інтелігенція улесливі обіцянки більшовизму. Яким тільки обманам тоді не вірила вона! На які лише приманки не йшла, наче миша в пастку! І то не лише раз, але і вдруге, і втретє. На тему нічим необмеженої – ні почуттям, ні здоровим глуздом – наївності провідних представників тої інтелігенції, на підставі її ж таки спогадів, можна написати томи книжок... І порівняймо цю наївність з тверезістю предків в тій самій матерії. Коли Адам Кисіль і інші його товариші манили предків гарними словами, один священик перестерігав своїх вірних перед непотрібною легковірністю: "Лисиця звір, але й та не піде вдруге в капкан, і птах не полетить вдруге на приманку. А людям на те і розум даний, щоб вони міркували і від біди відходили" 12).