Показалося, що не він, Довбуш, пан над своїми леґінями, а вони, властиво, пани над ним. І поки слуга вірно служить — доти пани дозволяють верховодити над собою, приказувати ніби, чи що. Але от полоса удач пройшла, почалися неудачі. Може, це буде коротко, може, завтра ж буде інакше — але пан уже ворушиться, уже розкриває очі…
Ще одна–дві неудачі — і вже треба буде від своїх же леґінів ховатися. Так пощо ж я тоді затіяв усе? Повстання загальне, мабуть, неможливе, система ховання перед своїми ж власними хлопцями — чорта варта — ну і що тоді мучиш жінку, дитя, себе, нарешті?
Одчай закрадався в душу. Нема з ким порадитися, нема кому розкрити душу…
Як нема? А єгомость сапогівський? Як же ти міг його забути? Понесу ж туди всі сумніви мої, всі жалі свої і болі. Понесу і вістку про це нове, що побачив я у своїй роботі. Він розкаже мені, що зі мною самим діється, він роз'яснить мені путь мою попереду.
Звелів хлопцям іти в ліс на вокиту — це на правім березі Пруту, направо Микуличина. Там легко буде достерегти шлях вірменських купців. Нехай вам будуть і купці.
Тихо вночі закрадався до плебанії. Сам же один, варти ніяк виставити. Помітить хто — і готова бути біда.
Підійшов до двору — і ще нічого не побачив, ще все ніби по–старому, а щось наче торкнуло Олексу. Запах наче інакший ішов.
Довбуш став. Озирнувся… Ніби все в порядку. Око нічого не говорить тривожного, а між тим тривога є.
І дійсно. Не встиг Олекса наблизитися до воріт, як за ним почулося гавкання чужих здоровенних псів. Це гавкання збудило собак на селі, відізвалися малі, відізвалися великі, і скоро Олекса опинився в центрі собачої уваги всього села.
Це було найгірше. Бо коли підіймається такий всесільський концерт, то кожного порядного обивателя кортить коли не вийти, то хоч у вікно подивитися, а чого воно так зґвалтували собаки?
Олекса поспішив до двору дяка — добре, що це було недалеко, таки тут, коло плебанії.
Дяк власне вийшов подивитися, чи то ведмідь у село зайшов, чи чого воно так усе село загавкало.
Олексу не пізнав одразу, а пізнавши, перелякався.
— Ігім ід'хаті, — шепнув Олекса, прямуючи до дверей, аби скоріше втекти від тої всесобачої лайки.
Дяк увійшов до сіней, хотів одчинити двері до хати, але Олекса зупинив.
— Я д'хаті не піду. Скажи ми тут, шо си стало?
— О–ой, паноньку! Тут такого сі наробило, шо єк світ світом, то такого ніхто і не видів і не чув. Наш ксьондз–єгомость — прости гріха Боже. Може, я согрішаю бардзо, же маю судити ближнього мого та ще таку особу, єк, рахувати, ксьондз–єгомость, що від него–м не чув не то що слова ідного прикрого, а…
Олекса припинив цю красномовність.
— Шо си стало з єгомостем?
Дяк нахилився до вуха Олекси:
— Зваріювали…
— Шо ти кажеш?
— Ає, ає… Самі їмость казали, що так. Най мені Бог не ставит у гріх, але таке говорити, єк наші ксьондз–єгомость говорили, то таки може лише варіат…
— А що ж вони такого говорили?
— Хіба я можу того все переповісти? Та мені страшно… Єк станут на проповідальници ци то амбоні та як зачнут — йой, Боже… "Шо ви, люде, собі думаєте? Шо ви терпіте лєхів над собов, панів, ади. Таже панів мало, а вас багато! Вставайте громадами… Чуєте, шо робитси на Вкраїні? Там уже повиганєли люди панів своїх. Тепер черга за вами. Уже і серед вас є люди, що підоймаютси, йдут за народом потєгати". Та й тут усе вас, пане, ізгадуют. Та так хвалє. Бігме, правду кау.
Та й таку проповідь не раз, і не два, і не десік рази. Та підут селом, та прийдут ід єкому ґазді д'хаті та й до него: "А ти чому сидиш? А ти чому не йдеш? Збирай ватагу, єк Довбуш. Бий панів, єк Довбуш"… Тот си просит, молит: "Маю жінку, маю гіти, господарство йкес…" А вни, єгомость ніби: "А Довбуш, — каут, — не має жінки та й дитини? А пішов. За кого пішов? За вас… За народом покєг… А ви го єк не підтримаєте — спрахтє го лєхи та й не буде у нас заступника. Другого такого Довбуша вже не зішлет Госпідь вам…"
Їмость плачут. Ходют за ними та все просют: "Не слухайте го, люди… То він зварійовав… Він сам і не знає, що говорит…"
А він, єгомость: "Що ти з мене варіата робиш! Я такий саме варіат, як і ти. Лиш я знаю, що робитси на Вкраїні, а ти не знаєш".
Та й таке говорут, шо я не збізую того повторити. Ніби там єкіс гайдамахи, ци біда їх знат, єк їх називати. Ніби збираютси по монастирох ци де, а духовні особи перед ведут та ченці. Я би в тото не вірив… Де би то до церкови Божої розбійники пускати та й обі духовні, рахувати, особи лізли у такий талан паськунний… Ой… перепрашєю… Я ніби не ганю, бо моє діло йке… Служу при церкові, та й я в таке не мішєюси… ає…
— То що ж далі?
— Та й далі те саме. Каут, ніби ми уніати йкіє, а то преославні, але то, каут, ніц. Ніби ми, єк уніяти, то маємо, каут, за лєхами кєгнути проти народу свого? Ой, га? Колис ми були усі разом, лиш се Польща нас поділила: тих на уніатів ніби, тих на преославних. Не можу я того діймити, єк вони говорили. Бо то, рахувати, людина вчена.
Лиш усе казали, аби вставати. Вставаймо, каут, єк і вони. Берім Польщу в два боки: вони звідтам, а ми відси. "Вставайте, люде. Ігіт за Довбушем…" Та кричют. А очі горє… Ну таки направду варіат, та й вже.
Олекса тремтів, слухаючи того оповідання. Так от як високо ставив отець Кралевич його, Довбушеву, діяльність. З амвона людей накликав іти за Довбушем… Не пожалів сану свого, свого становища. По хатах ходив та посилав людей до Довбуша…
А Довбуш що робить? Жидівські шинки розбиває. Ото варто було з амвона на таке людей посилати…
І чує Олекса, що велика розколина в душі стала ще більшою і що тепер залатати її нікому й нічим.
— …То наїхала, проше пана, ціла комісія… Заарештували ксьондза–добродія, ходили селом, питалисі… І мене брали — лиш я сказав, що нич не знаю… Бігме, так говорив… хуч спитайте… А вже тоді два сторожі — ой, дурне–е… ой, дур–не–е… Боже, Боже… Вже йк не дав Госпідь розуму, то мовч. Ліпше мовч. А вни… Єк роздєпили хаву, та оден одно скаже, другий додаст. Казали, ніби ксьондз–єгомость та й ви, пане, ніби в церкові ночов шос дієли, а що — я вже того не можу знати… Лиш комісія гет цалком усе тото посписувала, та й витак тих сторожів до Станіслава брали… Там уже не знаю, шо вони говорили… Тож вам, пане, не є безпечно ту… Я бих вас пригостив, але…