Пан на коліна: "Єй, пане Олексо, змилуйси. Що хоч бери, лиш даруй ми житє…"
Довбуш попуджів пана та й каже: "Давай гєлетку червінців".
Винесли їм гєлетку з пивници. Вічерпали їх опришки та й забралиси. А Довбуш наказав пану: "Дивиси! Єк будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе шє найду, хоч бес і в Туреччину сховавси. А тогди вже май інакше поговоримо".
З того чєсу пан мнєкший став. Куда–а…
Сміявся Олекса, то слухаючи, а було приємно, що люди навіть краще думають, як воно в дійсності є. Отже, вважав свою місію ще не викінченою — ще ж бо не підняв усього народу. Правда, поки ще не видно й близько, щоб таке всенародне повстання було можливим, але–бо й засоби до того не випробувані всі. От, може, хіба великі події, великі напади на міста — може, там буде можна зрушити маси.
І слухає скарги дружини, бачить її сльози, серце рветься від них, а в голові укладаються плани великих нападів на чолі кількохсот душ. І двоїться душа Олексина, і не знає він, як то все погодити.
А тут малий Олексичок. Так уже лащиться, так піддобрюється… Вже виріс, втішний такий став. Все проситься, щоби гєдя взяв його з собою.
— Узміт, гєдю… Я вже великий — не му плакати.
Скребуть за серце слова такі і погляд, отой погляд діточий, що пролазить тобі в саму душу, а мусиш від нього відвертати очі. Так хочеться заспокоїти оце маленьке серденятко, що рветься до тебе, і сказати:
"Нікуда я вже бирше, дитино, не піду, а все буду з тобов. Млинок ті поставлю на потоці, печеру вікопаю глибо–оку–глибо–оку".
В теперішній прихід особливо якось лащиться дитя до батька. Просто не відходить. А Єлена погляне–погляне на ті пестощі, та одвернеться й гірко заплаче.
— Ти би хуч не плакала, Єленочко… Я все розумію, але…
Але що? Що він їй скаже? Про повстанців? Про гайдамаків, що там десь грабують панів на велику міру? І лепече:
— Видиш… шє не чєс… Шє мені треба ізробити багато… А витак, май позгоді, то я таки зроб'ю так, єк ти говориш. Куп'ю ґрунт, та й мемо ґаздувати.
— Позгоді… А тебе не раз, а сто раз на ннину можут убити. Твої ж хлопці можут убити зрадов. Можут сомного.
— Но… Треба хіба дуже футкого. Мене не так легко підійти.
— Тобі си здає. Трійло йкес дадут, шо…
І як напророчила.
Але Олексі пора вже йти. І хочеться побути дома, побалакати з Олексиком — і тугою дише тут кожний день. Спати в хаті Олекса не сміє, бо хоч і заплачено биреву, хоч і нічого не помічала Єлена, а все ж… Від Олексика обманом треба уходити. Обманювати малу дитину… Як це легко і як боляче. Воно дивиться на тебе своїми оченятами, вірить кожному твоєму слову — а ти брешеш.
Зрештою обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.
— Ци діправді хочеш узєти? — питалася тривожно Єлена.
— А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не вигів полонини.
Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими зміями, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що про те говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
XXXIII
Це він біг до Путилова. Там знав такого леґеня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі–Волоськім — і от доручив їм набор.
— Берит бирше — я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси щи, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
— А що му говорити ватагові?
— Скажеш, що був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
— Оннаково мені життя не буде — з'їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
— А єк ти си називаєш?
— Лаврів Андрій.
— Добре, Андрію. Ігім — най я сі подив'ю, єкий з тебе може бути опришок.
Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:
— Шо береш не знати кого? Може, воно й нездале.
— Віпрубуєтси. А тепер нам людей тра.
Коли прийшли на місце, ватага була ще не вся в зборі. Бойко був, Срібнарчук із Гаштураком — нерозлучні приятелі. У тім же дні прийшов Кошак і приніс новину, що караван вірменських купців, бажаючи забезпечитися від опришків, найняв собі ескорт з микуличинських людей під проводом Мочернака, багач такий був у Микуличині. Будуть вертати в скорім часі купці, лиш невідомо саме коли. Добре би підсісти й стрясти.
Олекса подумав. Відмовитися — леґіні можуть запротестувати.
— Мало нас. Не збізуємо. Може бути лихо. Нехай приведут ми людей з Довгополя та з Путилова — тогди будемо си дивити.
Аби не сидіти так та й аби не давати хлопцям нагоди до всякого роду розмов, Олекса подався до Ланчика й там ограбував корчму. Але корчма, показалося, була не багата, здобич дісталася така убога, що Олекса навіть не паював.
— Приберемо бирше — тогди розпаюємоси.
Було досадно. Думав дати яку винагороду хлопцям за страчений час — і нічого не вийшло.
— Йгім до Добротвора, там, видев, багатший корчмар.
Перележали день у кущах, уночі вдарили на корчму. Але й тут майже нічого не знайшли. Олекса спохмурнів.
Він знав теоретично, що неудачі не зміцнюють власті начальників, але от довелося вперше відчути це й на практиці. Хлопці починали потроху показувати норови. Те, що думали раніше, почали говорити півголосом; те, що говорили півголосом, казали тепер на повний голос. Зухваліше відповідають, недбало виконують дрібний наказ.