Насувається щось страшне, невмолиме… А тут іще їмость… Чи вона Єлені щось порадить? Чи врятує?… А може? А може ж, таки порадить як розумна людина… Вони ж учені, вони Вангеліє читають… Прийти би отак, заплакати, впасти до ніг — може, змилостивиться, може, відверне чари, дасть який привіт".
І на превелике диво Олекси, Єлена згодилася піти до Сапогова. Олекса думав, що доведеться намовляти, мало не силоміць тягти — а воно…
У першу ж неділю, "вівберавшиси, скільки достатки затє–кали", вирушили супруги. Олекса чомусь був надзвичайно веселий. Жартував, що от вони, мов справжні які пани, ідуть у гості до сапогівського священика.
— Лиш чо ви, пані, не бриков їдете, а такой піхотов? А де ж ваші коні та й карети?
— А чімунь ти на коні та на брики не надбав? Я бих їздила.
Єлена віджартовувалася, а у самої неспокійно було на серці. І куди це вона йде? Пощо згодилася? Як увійти до попівської хати? Як сісти? Як говорити? Ой!..
А може, Олекса зле вчув, може, її й не просили зовсім. Прийде — а її кутюгами натравлють. "Такий чоловик, скажут, прибичувавси, що не знаємо, єк го спекатиси, а ту щє й ти…" Зайшли до церкви. Служба вже була під кінець, усім помітно, що прийшли нові люди саме тоді, як уже топірці розбирають… Несвойско якос… Чужа церква, чужі люди… Єлені здається, що всі на неї зглядаються, всі шепочуть: "Ов… дивиси… Прийшла до єгомоська у гоські… А унучі єкі… А кептар охоблений…"
Стояла як на голках і каялася, дуже каялася, що дала себе переконати й пішла.
По службі отець Кралевич загаявся щось із гуцулами. То ж неділя, всякі є оруди до ксьондза в неділю. Олекса з жінкою стояли й чекали. Олексі то ніби нічого, а Єлена вся тремтить, їй здається, що люди вже сміються. Мабуть, хтось сказав їмості, бо вона бистрою ходою, майже бігом, вийшла на царинку.
— Добридень, добридень!.. Се дуже добре, що ви прийшли. Я давно вже казала вашому чоловікові, щоби й вас привів. Мабуть… видев, вам скучно дома самій, правда? Прошу ж до хати. Прошу, прошу…
Їмость чомусь хвилювалася. Єлена це бачила, хоч сама хвилювалася ще більше. Але все ж відчула, що запрошення щире, що тут немає ніякого підступу і ніхто нікого не хоче ображати. Зніяковіла від близькості до так високої особи й, зашарівшися, щось плела, сама не знаючи що.
— Але ж бо прошу до хати. Єгомость іще довго будуть із людьми говорити, а вас прошу до хати. Прошу, прошу…
Відбувалося це на царині. Кругом стояли чоловіки, жінки. Всім було трохи дивно, що це за гості такі, що їх їмость так припрошують зайти. Здається, звичайні собі гуцули з Печеніжина (по кептарах видно), а от така шана. Може, про полонину щось говорити ксьондз хочуть, але ж не виглядає, аби ці ґазди були такі, що полонини мають.
Олекса кивнув жінці — йдім. Пішли.
Їмость садовить Єлену, як якого почесного гостя, просить відпочити, бо далеко йшли, каже, що обід буде зараз, от лише ще трошки аби були ласкаві зачекати…
Як одурманена сидить Єлена. Була вона з бідної сім'ї, віддалася за бідняка, отже, ніколи, ні разу в життю не дознала такої шани, щоб ото її припрошували, садовили, піклувалися. Коли доводилося бувати на яких храмах чи весіллях, то навпаки — ліктями спихали її у "сірий куток", подавали об'їдки, ніхто не припрошував, не частував. Єлена це добре пам'ятає. А тут… Та ще, рахувати, хто? Не яка–небудь товаришка, гуцулка, а їмость…
Отже, було від чого спантеличитися бідній Єлені, і не скоро вона оговталася, зрозумівши до дна, що тут нічого немає, окрім щирості.
XXXII
Прийшли й самі єгомость. Привіталися так лагідно. Запросили до столу. Обід був добрий, хоч нічого такого особливого не було, щоб ото здивувати. Все, як у людей, тільки чисто, акуратно, мило подивитися. Єлена конфузилася немилосердно. Якби не ласкава лагідність їмості, то прямо хоч скачи з–за столу й тікай.
Що її тільки й підбадьорювало, так це Олекса. Він нічого й не казав жінці, але вже самим поводженням якось заспокоював. Він тримав себе так, мов не був пастухом і не виріс у колибі серед скотини, а наче все життя провів межи священиками та іншими високими особами.
Єлена дивилася й не пізнавала свого Олекси. Ніби той — і ніби не той. Сидить так, мов багач якийсь; йому подають їсти, ніби панові, а він бере таріль не поспішаючи, щось у тім моменті говорить і то так поважно. Вже Єлена прощала йому й часті відлучення з дому, що він так файно навчився з файними людьми бути.
По обіді просиділи ще трохи за столом, побалакали гуртом, а відтак єгомость кажуть Олексі:
— На–ко, йгім, Оле, д'мені — шос ізговоримо.
Кольнуло Єлену в серце. "Ой!.. Оце вже починається… Якби не піп, то подумала би, що дух нечистий напосівси на мого Олексу та й переводить, навчєє на пісєчю віру…"
— Ідіть, ідіть, — обзивається їмость ніби веселенько, але чує Єлена, що в голосі немає правдивої веселості. — А ми тут із ґаздинькою поприбираємо, побалакаємо.
Марта — вона все знає, вона все бачить — каже:
— Ідіть і ви, їмость… Я сама.
Матушка взяла Єлену під руку і повела до спальні. Вона відразу розгадала сю просту, щиру душу, до якої й говорити треба просто, щиро.
Хоч по обіді люди настроєні звичайно до благодушності, повільної й малозмістовної бесіди, але у цих двох женщин однакової долі бесіда одразу перейшла в пристрасні тони й оросилася обильними сльозами. Вони розуміли одна одну.
Перша ж фраза, перший запит їмості стрясли вже Єленою до дна, і вона, захлинаючись й поспішаючи, мовби треба було все сказати в одній мінуті, зразу розкрила перед цією чужою жінкою усю свою душу.
— Йой, їмостечку файні, Бог би вам життя примножив, що ви такі добрі, та й єгомость, чоловік, ади, ваш, видев, добрі, — лиш що вно си готуєт, до чого вно йдетси?… Не знаю, ци смію я так говорити, лиш доків не ходив мій Олекса суда, дотив був людина йк людина. Ґаздував, єк си належит, і межи собов ми сумирно жили. Бінно, але супокійно. А йк зачєв ходити, ік зачєв — йой!.. Що вни тут говорут? На йке єгомость го навчєют?…
— Бідна ви, жінко… Єгомость на лихе ні на що чоловіка, чи вашого, чи якого–будь, навчати не можуть. Єгомость — то людина високих наук, великого розуму…
— Я то знаю, знаю… Лиш коли вни такі… такі розумні — на йке їм такий простий гуцул? О чім вни можут говорити вба? Тоже кінь до конє, віл до вола…