Що з того, що сі уніати, а ті православні? Але вони повстали во ім'я одної ідеї. Зрештою, вони можуть і не зустрічатися між собою. І потім… і потім унія не така вже одвічна релігія на Русі, щоби варто було за неї так особливо держатися. Таки що не говори, а унія вийшла не з канонів релігійних, а зародилася в умах політиків польських, одягнених у реверенди. Зрештою, що знає гуцул про унію? Яке поняття має він про неї і навіщо йому здався папа римський? Про смерть свого короля він довідується випадково через кілька літ після самого факту, так само не відчув би переходу папи римського назад під патріарха царгородського.
У Довгополі галицькім церква уніатська, а в Довгополі буковинськім — православна. Відділяє їх одна від одної вузенька полоска Білого Черемошу. Робив ті церковці один майстер, дзвони купувалися в однім магазині. Гуцулія — то все родичі — ті до тих ходять на храм, ті до тих. Кралевич питається:
— Ну як там у православній церкві служиться?
— Оннаково, йк і в нас.
Або:
— Ми того не розуміємо.
Пробує отець Кралевич до своєї служби внести потихеньку елементи православного обряду. От так, для проби… Коли б тільки дяк не помітив… Але дяк у сапогівській церкві простий і не дуже–то там розбирається. До того він іще багатосімейний, тож мало вникає в службу: голова його завжди повна домашніх інтересів. "Кукурудза пріє, треба просушити… гос… пом… гос… пом… гос… пом… сусідки свиня двором ходит та й дивиси… тебі, Господи…"
Проробивши пару разів такі проби, переконувався отець Кралевич, що оскільки перехід від православ'я на унію був кривавим і ніс за собою тисячі жертв, остільки відворотний процес міг би пройти спокійно і обійтися зовсім без жертв. Аби тільки духовні наші того захотіли.
Ах, духовні, духовні… Як вони не схожі на тих, що там, на Україні, ідуть напереду гайдамацьких ватаг, святять повстанчу зброю, наражають чин свій, екзистенцію й саме життя навіть за велику ідею свободи власного народу. А наші? Та якби тільки хто згадав за повстання, вони повтікали б із своїх закапелків до великих міст, під протекцію сильних панів, під охорону їх замків і городів. І за ту охорону продали би свободу і свою, і свого народу, і віру, і обряд, хоч надщерблений, а все ж грецький.
І борсається Кралевич у навалі отих нових думок і ні одної з них не може продумати до кінця. Схуд, зблід.
XXXI
Матушка тільки дивиться і… готується до нових терпінь. Вона знає вже цю неспокійну душу. Вона знає, що під навалом якихось нових ідей отець Кралевич може допуститися особливих дій, що він тоді не порахується ні з чим, а в результаті — нове перенесення кудись, це, може, ще й гірше. Говорити, відмовляти, впливати — даремна річ. Краще вже віддати це збігові обставин — може, воно якось і обійдеться.
Сам Кралевич нічого не каже дружині. Він наївно думає, що як укриє перед нею свої думки, то збереже тим її спокій — і оце во ім'я того спокою мовчить. Він і не підозрює, що його нервовий неспокій, його гарячкове тремтіння відчуває насамперед вона, дружина, і, раз відчувши, вже втрачає спокій. І привернути їй того спокою вже нічим не можна. Як жінка казала, вона мусить весь час слухати, чи не дзвенить військова сурма на сигнал вимаршу, чи не гримлять полкові литаври. Хвилька спокою, хвилька життя — а там знов похід, знов сердечна тривога, знов виглядання, чи не несуть на червоній китайці холодного трупа. Так пройшло немало часу.
І, переїжджаючи сюди, знала матушка, що ця висилка — це ще не останній етап, що знов прийде якась ідея, заволодіє Кралевичем, забере всю його мисль, всю його душу — і знову нові переносний, нове скитання. Але думала, що все ж потриває хоч трохи ця перерва, цей антракт між двома актами вигнання. І от тепер бачила, що антракт був дуже маленький, що вже назріває щось нове. З завмиранням серця стежила за оцими візитами печеніжинського гуцула, з тривогою відмічала, що вони стають все частішими й довшими, балачки все завзятішими. Підслуховувати собі би не дозволила, але схвильованість голосів обох бесідників проникала й крізь стіну і непокоїла, турбувала.
Коли Марта, одвічна Марта, вже не служниця, а член сім'ї, розповідала, як приходила жінка оцього гуцула, думаючи, що її чоловік ходить до сапогівської попаді, усміхнулася матушка гірко. Отже, там десь є друга така приречена істота. Теж дивиться тужними очима в темінь ночі — а куди ж то він пішов? А чого він так часто ходить? А чого він так подовгу буває? Ой, щось віщує моє серце, що не перед добром…
Покликати б її, ту гуцулку, поплакати б разом над тією недолею, що готують їм їхні чоловіки. Та й порадитися — може, що і вигадали б?
І матушка рішила перевести це в життя. Сказала раз Олексі:
— Ходите, ходите самі до нас. Хоч би коли дружину свою привели.
Олекса похмурнів.
— А що би вна ту робила?
— Маєш! А ви що робите? Ви собі балакаєте з єгомостем, а ми би з нею поговорили.
— Що має баба з вами говорити?
Матушка силувано засміялася:
— Адже ви находите щось говорити з єгомостем, а ми би вже з нею якось ізнайшли…
Олекса нічого на це не відповів. Але в той день, коли йшов додому, думав про те. Йому жаль було жінки. Все ж от він, Олекса, має моральний відпочинок, прийшовши сюди, побалакавши з єгомостем. А вона? Все сама, все сама…
І не скаржиться, і не нарікає… Може б, дійсно привести й її до Сапогова? Нехай би побула межи гарними людьми, трохи б розвеселилася, бо щось вона дуже смутна останніми часами.
Чим більше думав, тим більше переконувався, що варто так зробити — тому передав жінці запрошення сапогівської їмості.
Єлена злякалася. Їмость… Її, просту гуцулку, хоче бачити їмость. Навіщо?… В якій потребі?…
Коли печеніжинська їмость кликала кого з гуцулок, то се розшифровувалося дуже просто: або покладків треба, або полотна, або ще чогось іншого. Невже сапогівська їмость хоче, аби їй носили покладки аж з Печеніжина?
"Мабіть же, що ні. А як ні, то чого ж їй треба? З Олексов шос ізробили, дане йке му там дали, ци єк, бо ходит замислений, все про щось думає. Вже й до господарства не такий, іще кудись ходит, хлопці до нього якісь з'являютси. Та все потихеньку балакают, та все так, аби я не чула — ой…