Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною колишеться.
Олекса усміхнувся.
— Ано–ко, уступітси.
Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а з одного боку з–під землі, наче щось велике і горбате, почало вилазити коріння. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.
Трудно і важко підіймала смерека один край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.
Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той аж роззявив рота. Михайло покрутив головою.
Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.
— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе. Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, блискавично обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.
Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.
— Обсипайте землев.
Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.
— І що вона — прийметься? — питав Михайло.
— Видев, нє. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.
— Та–ак…
Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:
— От сюди Польща?
— Польшя.
— А сюди Угорщина?
— Угоршіна.
— А ось туди Волощина?
— Ає…
— Так–ак… Ану, пане отамане, іди сюди на часину — я щось хочу тобі сказати.
Відійшли. Михайло хвилювався.
— Що ж, пане отамане… Видно, у нас тут діла не буде. От скільки я вже тут, а що з того? Чи ти нещасливий, отамане, чи ляхи тут у вас якісь особливі, а тільки толку у вас не буде. Оце ти тепер зостався без хлопців — значить, знов нічого порядного затіяти не зможеш.
— До чого то ти все ведеш?
— А до того я веду, що хочу розпрощатися з тобою. Тільки я не хочу так, щоб утікати, а хочу добром, бо все ж ти гарна людина і полюбив я тебе дуже. Тільки тут і для тебе простору нема. От тебе до нас туди — одразу ми би тебе полковником вибрали. Що якби ти справді надумався? Я би тебе попровадив, бо я всі ходи й виходи знаю. Ходім справді.
Довбуш криво посміхнувся.
— Не вийшов би я у вас на полковника. Я тамтого краю не знаю, а тут… Кожна жила моя до йкоїс кєчери приросла. Я див'юси на верх, а мені в голові: отут тоді таке було, а тоді таке… Ні… У сім краю й кров моя, і диханє моє. Видорви мене видси — і серце розірветси, витече кров. Ні… Гуцула брати з гір не мож. Нам нічим дихати у ваших долах. Озми пструга і кинь його у ставок. За мінуту вже буде пузцем ід'горі. Так і гуцул. Отруя для нас — повітря ваших долин. Ми від віків дихаємо отсим–о.
І повів рукою довкола себе, а між пальцями йому переливався срібний потік ароматного повітря. Прозоре, напоєне смолами цілющими, випарами найздоровших трав, воно лилося з оцих вершин, з небес, підіймалося з землі й роздувало груди, а вони просили: "Ще… ще такого нектару… завжди… до кінця життя…"
І Михайло зрозумів цей жест Довбуша краще всіх його слів.
— Так… Ну… спасибі тобі, пане отамане, за все твоє добро. Прости мені, може, чим тебе вразив. Я піду звідси на Волощину. Не пішов тоді з Верланом — може би, тепер хазяїном уже був… А може, й знайду там Верлана, якщо живий, або ще наших хлопців яких. А може, наберу собі козаків там таких що ну! І приведу. Отоді ми покажемо панам.
Тричі поцілувалися на прощання — пішов собі Михайло, затягнувши:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Від'їжджає з України
Козак молоденький…
Довго дивився услід Олекса, і наскільки вже міцна була людина, а дві сльози покотилися з очей. Чи за Михайлом, чи за всім своїм минулим?
XXII
Олекса повернув на Ясінь, а Павло ніби на Ямну, але скоро скрутив у праву руку й подався на Путилів. Не близький то був світ, а що зробиш…
Сказав Олекса Єлені своє рішення. Думав, оживиться, заблищать очі, кинеться на шию з криком "Нарешті!" — а нічого того не було. Вислухала така само байдуже, як і всяку іншу вістку, аж Олексі й дивно, й неприємно стало. "Я для тебе он яку жертву приношу, а ти…"
Потім подумав, жінка ж хвора. Нехай видужає — тоді буде вміти й говорити, і радуватися, і все.
Попрощався, казав приготовлятися поволі і пішов собі.
Коли Олекса прийшов до Криворівні, Баюрак з волохами бавили там уже три дні.
— Єк же тобі гостилоси? — питав Олекса.
— Єт… Аж нієк… Ховав–смиси через цілий чєс, не показувавсмиси нікому. Навіть у церкві не був — боєвси. Волоска ота хоругов клєта вєшталаси околицев. А Михайло де?
— Пішов на Волошшіну…
Баюрак свиснув.
— Ой га! Розсипаєтси наше товариство.
Осівся Довбуш у старого Мечівника. Се був давній приятель Олекси, порядний ґазда, сам би ніколи не пішов в опришки, але цінив Довбуша власне за ідейний напрямок його опришківства.
Так–от від цього Мечівника довідався Олекса таких новин, які одразу змінили усі його плани на найближче будуче.
Почалося з того, що Мечівничка розплакалася.
— Так знаєте, пане втамане, шо моя дочка була в Космачі за отим Дзвінчуком Стефаном.
— Знаю. Але ж бо вона вмерла.
— А вмерла, прошу пана юнація… А я йшла до Штефана, аби він віно віддав, шо за дочков узєв. А він віддав дурничку, а пару волів та й корову задержєв. "Я, — кае, — гудував твою дочку та й кошт на ню клав…" Та й шо мені тепер робити, я й не знаю… Може би, ви му, пане юнацій, загрозили, ци єк… Бо він і на вас лихо говорив.
— Чкай, жінко, — перебиває старий. — Шо там він ті говорив, то пусте, а от ігім, Оле, набік трошки — я шос єнче ті скау.
І сказав таке, від чого закипіла кров у жилах Олекси.
— У Космачі був храм. І зійшлиси у Дзвінчука, ніби у цего мого зєтя, Мочернак микуличинський і Дідушка з Річки. Та й зкєв бесіду за тебе Мочернак. Вогорив, шо крайна пора тебе вбити, шо ні смолєки, ні пушкарі ніц не зроб'ют, докив не озмутси за цес справі самі гуцули. "Вни, — кае, — усі тоти полковники — шо вни знают? Ніц вони не знают. Треба гуцулів. Я самий наберу людей". — "А я гроші дам", — кае Дідушка. "А я й людей дам, і гроші дам, і самий тих людей поведу", — обзиваєси Дзвінчук. Вни си здивували з тої бесіди, бо звідки у него можут бути гроші? Не такий вже він маєтний. Дідушка, Мочернак — таки–то багачі. Шо супроти них Дзвінчук? Жєба. А й він туда лапу простєгат.