А Довбуш невтомний. Призбиралося силочки, весна трохи розсіяла сумніви, бо в повітрі пахло трин–травою, і все здавалося одолимим.
— Ой га! Зберу хлопців п'єдесєк, та й шо ми хто зробит? Най і сам коронний іде — будемо вигіти, хто подужає — ци лєцке восько, ци гуцульський топір.
І ще, і ще наддає бистроти ході. Ледве встигає за ним Орфенюк, далеко одстав Михайло.
XX
От уже й Стіг видно. Величезний, голий, підіймається, як свічник якийсь, серед найдикіших гір на границі трьох держав: Угорщини, Волощини й Польщі. Дикий, відосібнений стоїть, незмінно і віками…
Дійсно найкраще місце для зборів. А от виказала якась біда Пшелуському. Якби знати, хто прислужився, то по крапелиночці би кров цідив із зрадника.
І вдарила Олексі думка: був же тут Пшелуський раз — чому би йому не прийти і вдруге? Правда, якщо виставити добру варту, то воно таки не страшно: завжди можна помітити прихід ворога — вдень і вночі.
Але се — як виставити варту. А як ніч? Чи добре я зробив, що призначив Головачеві знову Стіг, а не інше яке місце?
Тривога почала заповзати в серце Олекси. Він круто звернув у праву руку й почав давати велике коло, аби зайти до Стогу з тої сторони, звідки міг зайти й Пшелуський.
Ще подвоїв бистроту рухів. Уже й Орфенюк зостався позаду. А коли почали наближатися до того місця, де можна було сподіватися сліду смоляків, — біг Олекса, як вітер. І Орфенюк, і Михайло махнули рукою й почали йти поволі, бо задихалися.
Видно їм, як Олекса біжить попереду. Рівномірно переступають ноги. Так можна бігти без кінця.
Але що це? Отаман став, неначе хто його в голову вдарив. У чім річ?
Орфенюк і Михайло побігли. Те, що вони побачили, справді могло з ніг звалити.
Широкий топтаний кінський слід. Не менш як сто або півтораста коней ішло тут ще недавно. Навіть сніг іще той не розтав, що на ньому видно сліди копит.
Олекса стояв приголомшений.
Що ж це таке? Невже й справді закотилася моя щаслива зірниця й відтепер мене будуть постигати самі невдачі? Невже це кінець моєї боротьби? Був, був Довбуш, а витак дес си дів…
— Де се є Довбуш, що за него шос не чюти бирше?
— Ой га? Та го вже на свікі нема!
— А давно?
— Я знаю? Пхе! Ци мені Довбуш в голові?
А Олексі хотілося слави. Щоб гриміла. Щоб співаночки складали. Щоб знали люди й кланялись привітно. Щоб одне одному говорили: "Се наш Довбуш. Наш капітан на всі гори…"
Підійшов Орфенюк. Дивиться.
Підійшов Михайло. Крякнув і почухав потилицю. Мовчки пішов Олекса слідом до Стогу. Товариші за ним. Нараз Олекса знов став і зробив знак мовчання. Орфенюк і Михайло стали. Олекса присів і зробив їм знак присісти.
Вони присіли, а Олекса хижими скоками, то перебігаючи, то зупиняючися, подався вперед.
Незабаром почули хлопці його крик: "Стій!"
А кричав це слово Олекса по–особливому. Кінь на задні ноги присідав від його крику, а людина завмирала на місці.
Хлопці, не чекаючи призиву, скочили й побігли вперед. Олекса держав якогось чоловіка. Впрочім, і держати його було нічого, бо він ледве стояв і від страху, і від слабості.
Орфенюк із Михайлом підбігли, тримаючи пістолети наготові.
— Хто ти такий?
Це був молодий ще парубок. Від переляку він не міг говорити. Потім опритомнів і розповів.
Звуть його Андрій Пилип'як, родом із Пасічної, а служив у Трибушанах на Угорщині.
— У кого?
— Рік у вихрести Василя, а витак у Бориса у Йванового.
— Довго?
— На Макавієве пушєнє скінчилоси дев'їть років.
— А єк ти суди си приблукав?
— Мене узєв Головач… ід вам…
— А ци ти мене знаєш?
— Знаю…
— Вигів де?
— Ні, ніде не вигів–сми…
— А пізнаєш?
— Так…
— Ну, кажи далі.
— Єк узяв не Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, що я вже буду опришок. Та потому привів аж суда.
— І кіко вас було?
— Шіск… Головач семий.
— Та й вже?
— Ні… Витак зачали сходитися до него леґіні то по два, то по три, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок три.
— …Сорок три, — прошепотів Олекса.
З оцими сімома то було би, власне, півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.
— Та й так ми ту жили… Ночував–сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.
— А варту, варту ставили?
— Ні.
— Я так і знав.
Довбуш закрив собі очі долонею.
— Головач казав, що тут таке місце, що варти не тра.
— А витак вас напала ровта? Кінна?
— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивався, й мене вранено. Я впав і лише вигів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Вигів–сми лише, шо зброю ви' него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежєв — не знаю… Тепер устав–сми, але йти мені кєшко.
Олекса пішов до місця бою.
Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана Потоцького.
Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.
— Хто то? — питав Пилип'яка.
— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.
Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.
— Шо ж, — тихо й чітко сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.
Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се знаряддя для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:
— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.
Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке величезне дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.
XXI
…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю зі сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?…
Низько опустив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, здавати на склад усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…
Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдаву. Куплю ґрунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуться. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани…
Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… і якось одразу все по–іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують всі. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…