А проте… як підійти до Ніка? Як розбудити його? Він чужий, він не хоче, щоб вона наблизилась до нього.
Іноді Ганна почувала себе такою ображеною, що їй навіть спадало на думку розійтися.
А Таля? Вона зовсім нічого не підозрює. Для неї досить того, щоб батьки за обідом спільно робили їй зауваження, щоб почувати згоду між ними. Таля безжурно живе своїм життям. О, Таля не Ганна, у неї є свій характер!
Недавно обіцяв зайти її шкільний товариш — Шура. До приходу тільки й мови було, що про Шуру. З усього Ганна бачила, що Таля закохана в Шуру, як і всі інші товаришки, але тільки Шура переступив поріг, як обличчя Талі з захопленого перетворилось у холодно-байдуже:
— А-а. Це ти, Шуро! Ну, як твоя алгебра?.. А німецька?..
Це був стрункий, кремезний хлопець, на цілу голову вищий від Талі, але при ній він був такий розгублений, що Ганна в душі шкодувала його, засуджуючи жорстоку поведінку Талі.
Всі дні єдиною втіхою і гордістю для Ганни була Таля. Іноді Ганні хотілося поговорити про неї з Ніком. Щовечора вона прислухалась до дверей у надії побачити його, але кожного разу він повертався після дванадцятої стомлений, нервовий, і швидко лягав спати.
Але несподівано одного вечора Ганна раніш, ніж завжди, почула дзвінок. Вона радісно кинулась відчиняти і раптом… Вольський.
— Як, — здивувався Вольський і собі, — Миколи Матвійовича нема ще?
— А хіба ж він не в лабораторії у вас?
— Заходив — нема. Значить, він скоро прийде. Дозвольте зачекати.
— Будь ласка. Але ж дивно. Я думала, що він там…
— Що там дивного? Що чоловік не сидить на одному місці? Так личить живій людині. Життя — perpetuum mobile. Ані моменту спокою. Умремо — будемо спочивати. Поки живі — прислухаймось до пульсу життя… А у вас уже самої, мабуть, перестав битись?
— Ще б'ється, але ж, напевне, не так швидко, як у вас, — посміхнулася Ганна.
— Ану, дозвольте, — охоче вхопився за руку Вольський, — треба підсилити, треба!..
— Я задоволена і з такого темпу.
— Що ви? Їй-богу, мені боляче за вас. У якому віці ви живете?
— Гадаю, що в двадцятому.
— На мою думку — в дев’ятнадцятому.
— За якими ж це ознаками?
— А хоч би вже за тим, що ви й днюєте, і ночуєте у себе в кімнаті. Весна ж, весна! Невже ви не почуваєте?
— Старе, — апатично промовила Ганна, визволяючи руку.
Вольський, затримавши руку, приклався вустами з патетичною урочистістю.
Ганна сердито одірвала руку:
— Не робіть дурниць!
— Ганно Павлівно, ви безмірно жорстока людина. Скажіть, що є доганного в дотикові до руки? Я певний, що хоч би як вам подобався мужчина, ви не дозволили б йому себе обійняти, й через те тільки, що у вас сидить цвіль вірності. Кому й чому? Старе, Ганно Павлівно, старе, як вірність вашої померлої бабуні. Можу вам поклястися, що той, для кого ви зберігаєте вашу вірність, в оцю хвилину сидить в обіймах якої-небудь красуні…
Ганні не ворухнувся на обличчі жодний м’яз.
Вольський підступив сміливіше:
— Так для чого марнувати вік свій? Щастя, як метеор…
За цими словами Вольський злегка обійняв Ганну, нахилившись до обличчя, але в ту ж мить Ганна ляснула його по щоці й сама відкинулась, злякавшись свого вчинку.
Вольський відступив.
— Так, так… Мерсі.
Ганна вже задихалася від люті.
— Якщо ви приходите до чужого дому, щоб зневажати людей, то краще не переступайте порога.
— Ваш покірний слуга. — І, низько вклонившись, Вольський зник.
Ганна зразу якось охляла. Слова Вольського про зраду Ніка впали на неї, неначе тяжкий вантаж, що довго вже висів над нею, загрожуючи зірватися з ланцюгів, — але хай би її роздробило, вона не заплямує честі Ніка. Вона витримала удар. А тепер… усі сили її покинули. Спустошена, зневажена, Ганна, задихаючись, крізь спазми питала себе: "Що це? Що Нік?"
Нік, як завжди, прийшов пізно, крадькома дійшов до свого ліжка й скоро заснув.
Але Ганна не могла заснути майже до самого ранку. Вранці ж була бліда, очі їй запали. Коли після сніданку Нік промовив своє звичайне "дякую", Ганна раптом розридалась.
— Що з тобою, Ганнусю?
— Нічого, нічого, — крізь сльози намагалася запевнити вона, — просто нерви… я погано спала…
Вона навіть посміхнулася до Ніка.
— Тобі треба відпочити, Ганнусю. Я вже думав над цим. Ось у Талі скоро закінчується навчання, найму десь поблизу дачу — їдьте й відпочивайте.
— А піаніно перевезеш? — запитала Таля.
— Та доведеться, як тобі так хочеться.
— От добре, от добре, — кізкою стрибнула Таля й поривчасто обійняла батька.
Ганна глянула на Талю скорботно-заздрісним поглядом жебрака. Вона не сміла.
V
Опинившись у хащі лісової зелені, Ганна почувала себе так, немовби визволилась із якогось ув’язнення. Насправді ж вона лише позбавилась задушливої кімнати, позбавилась гамірливого двору заводу, пересудливих очей жінок заводських службовців, кіптяви димарів та безнастанних гудків.
Тут було зелено, молодо, привітно. Крізь віти до неї пестилось сонячне проміння, листя черкало жартівливо об її оголені руки, лоскотало ніздрі свіже повітря…
Таки є ще в світі спокій і краса.
У Ганни зростала надія. Вона відродиться, відмолодіє.
Довго блукала лісом, милуючись із найдикіших закутків. Врешті, коли ноги обважніли, вийшла на прогалину і впала горілиць на траву, розхриставши груди проти сонця. Воно замилувано лоскотало перса, переливалось цілющим нектаром.
Лежала без руху, без думок. Перед очима пливли на блакитному тлі білі хмаринки, десь стрекотали коники, співали пташки, шепотів казково ліс. Почувалося, що вона, земля, ліс і хмаринки — одне спільне вічно-рухливої матерії. Хотілося розтанути в хаосі зелені, в тихому леті хмаринок, у пісні пташок…
Десь у безвість летіли й зрада, і кохання, і ревнощі… Для чого все те?
Ганна відпочивала.
Власне, вже кілька днів, як вона на дачі, але сьогодні вперше вийшла в ліс, уперше побачила багатство природи. Лаштувавши помешкання, налагодивши справу з обідами, молоком тощо, Ганна вийшла вільна від обов'язків жінки, куховарки й навіть матері.
Таля першого ж дня знайшла собі подруг і з ними зникала від ранку до вечора.
Сьогодні Ганна думала про Талю як про свою подругу-однолітка. Коли ж на думку спадав Нік, вона схоплювалася з місця і знову безнастанно блукала лісом, поки не знаходила затишку.