Одного вечора Нік вийшов до Ганни з лабораторії з блиском втіхи в очах:
— Сьогодні я тобі можу похвалитися своєю працею. Хочеш побачити?
Обличчя Ганни вкрилося теплою барвою. Вона відклала шитво і стриманим кроком переступила поріг лабораторії слідом за Ніком. Очі їй розширились захопленням.
Знову зі стін до неї привітались добре знайомі проекти, рисунки, зі столів блиском нікелю й міді всміхались моделі. На верстатах лежали окремі частини машин, майстрове приладдя, кусні різносортової криці, міді, заліза, алюмінію, шматки дротів.
Нік відсунув набік кілька інструментів і гордо вказав на залізну гору, що нерухомо стала своєю основою на новий дерев’яний поміст.
— Ось такий має вигляд мій генератор!
Ганна в німому захопленні наблизилась до машини. Її очі були зачаровані мідною павутиною статора[14]. В його тисячних зворотах зір Ганні розгублювався; як думка дослідника в історії віків… У кожному з них вона почувала лише владну Нікову мудрість.
Нік підійшов до мотора, простяг руку до пускового реостата, і тієї ж миті, як за наказом чарівника, ворухнувся ротор, задвигтів поміст, залізна гора важко засопла, заревла… Здавалося, в залізний панцир Нік замкнув усі сили дикої стихії, і от, тільки прийшов, вони прокинулись, потворно заревли на безліч голосів, погрожуючи розірвати панцир. У лабораторії піднявся такий нестерпний гул, що Ганна, захищаючи однією рукою вуха, другу простягла благально до Ніка.
Нік підняв руку, й грізні потвори з незадоволеним завиванням покірливо вмовкли.
Ганна побожно дивилася на Ніка. Він був той Прометей, що мав дати нову іскру людству. Його генератор — це була лише частка великого задуму. Він його здійснить безперечно. Ганна була певна в Ніковій силі.
Нік же скромно оповідав про свою працю, показував деталі, ділився своїми потайними думками.
— О, тепер праця піде у мене. Головне…
І в той момент, як Ганна сподівалась, що після паузи він буде говорити про генератор, він посміхнувся до неї з лукавістю хлопчика:
— … я маю рівновагу!..
Ганна екзальтовано кинулась Нікові на шию. Не тільки рівновагу, вона згодна віддати всю себе на слугування йому.
В цей час почувся стук у двері.
— Миколо Матвійовичу, до вас можна?
Нік похапцем почав накривати машину. На обличчя йому набігла тінь. Проте, вернувшись до дверей, він привітно промовив:
— Будь ласка, Андрію Григоровичу. Прошу!..
Увійшов Вольський. Це був, проти Ніка, маленький, пухкий, але верткий чоловічок. У ньому все зразу завертілося. Очі, руки, мова…
— А-а! Ганно Павлівно… Моє поважання. Як ся маєте? Нічого. Слава богу. Цвітете, цвітете… Бачу. Дуже радий, дуже радий за вас!..
Вольський кілька разів припав до Ганниної руки.
Ганна з презирливим виразом відійшла на кілька кроків. Вона ще постояла з хвилину і вже зовсім роздратована вийшла з лабораторії.
Чого йому треба? Що може бути спільного в Ніка й цього ловеласа? Він, певне, знову прийшов спокушати його.
Ганна почувала, що ненавидить Вольського й одночасно боїться його. Поява його в таку хвилину була якимось лихим фатумом.
Ганна з тривогою в грудях почала прислухатись до дверей лабораторії.
Мова зайшла про Нікову працю.
Голоси заглухли. Можливо, вони розглядали деталі машини. Ганна почувала, як у неї прокидаються ревнощі до Вольського, але, затамувавши біль, вона відійшла від дверей і почала готувати чай.
Згодом вона почула крізь відчинені двері лабораторії Ніків голос:
— Це добре, що ви зайшли. Я хотів попрохати вас, звичайно, як матимете час, дещо допомогти мені в нашій заводській лабораторії…
Ганну прикро вразило, що стосунки Ніка з Вольським набирають такого характеру, але вона зараз же взяла себе в руки: це для справи.
Вольський розсипався люб'язностями:
— Будь ласка, будь ласка. Я весь до ваших послуг. Коли завгодно… До побачення, Ганно Павлівно.
— Як? Ви вже йдете? — щиро здивувалась Ганна. — Може, чаю з нами?
— Дякую, дякую, дякую!.. Поспішаю… Справ — о!
Вольський вийшов за двері, і в кімнаті настала цілюща тиша.
Ганна привітала Ніка теплою посмішкою, але він, не глянувши на неї, сів до чаю, похмурий, дражливий.
— Дійсно літає, як вихор. І чого він приходив? — більше зі співчуття, аніж з цікавості запитала Ганна.
Нік промовчав. Раптом він роздратовано штурхнув від себе склянку, і чай патьоками побіг по столі.
Ганна здивовано глянула.
Нік підвівся й, обурений, пройшов у лабораторію.
Хоч як силкувалася Ганна розгадати, чого обурився Нік, вона не могла зупинитись ні на одному зі своїх припущень. Одне заперечувало друге.
Другого дня, коли Ганна сподівалась викликати Ніка на розмову, він, ніби вмисне, передчуваючи цей її намір, пішов на заводську електричну станцію проводити свої експерименти. Звичайно, праця винахідника куди важливіша за жіночу цікавість. Ганна цілком виправдовувала Ніка, але поза цим у ній прокидалось ледве чутне скімлення…
Нік почав виходити щовечора, і Ганна так само залишалася самотня зі своєю нерозгаданою тривогою. Вона не насмілювалась говорити про неї, бо Нік щораз уникав інтимної розмови; його видимо гнітила присутність Ганни, а найможливіше, його гнітив той внутрішній конфлікт, із яким мусив ховатись від неї. Щораз вони все більше чужались одне одного, і Ганна почувала, що той поріг, через який вони не мали мужності переступити спочатку, тепер виростає в загрозливу стіну. Ганна вирішила урятувати становище за всяку ціну. Якось по обіді вона промовила до Ніка:
— Мені здається, що останнім часом на тебе погано впливає співпраця з Вольським…
— Облиш! За працею ніколи роздумувати, погано чи добре, — роздратовано відповів Нік.
У ту ж мить Ганну покинула її відважність. Вона, як той равлик, ображено заховалася в свою мушлю.
З цього часу замкненість подружжя ніби легалізувалась. Вони тепер уникали одне одного з неприхованою боязкістю. Ганна роздумувала над тим, яких форм набере їхнє співжиття надалі. Нік буде приходити мовчазний на обід і знову зникатиме на завод, а вона мусить куховарити, щоб за це почути кілька разів на день "дякую". Можливо, це нормальні стосунки подружжя, що зістарілося, але Ганна почувала себе ще досить молодою, щоб погодитися з таким станом.