Всю дорогу вони промовчали. Тільки вдома, при світі електрики, рухи Володимирові стали нетерплячіші. Він поривався щось сказати, але його, певно, паралізував зовнішній Ганнин спокій. Володимир примушений був заховатися в себе в кабінеті, тимчасом як Ганна загасила електрику й лягла в ліжко, повернувшись обличчям до стіни.
Але несподівано прочинилися двері, і Ганна почула його голос майже біля самого ліжка:
— Не сподівався, що в тебе є такі здібності.
Ганна рішуче обернулася:
— Так цього ж я в тебе навчилась. Ти мусиш пишатися з того, що маєш гідну тебе жінку.
— Гідну назви проститутки.
— Яку й ви, здається, здобули з півгодини тому.
— Замовкни, — гримнув на всю кімнату Володимир.
— Поки ти розважався, я тобі нічого про те не казала. Будь ласка, дай мені спокій. — І Ганна знову повернулася обличчям до стіни.
— Кулю тобі, пранцюватій, — майже прошипів над Ганною Володимир. — Ти тільки очікувала нагоди. Ти давно вже цього прагнула.
Ганна дико підвелася на ліжку.
— Аякже. Всією душею бажала, щоб ти на дитячому ліжку вчиняв оргії з Баталовою. Аякже! І ти смієш іще підвищувати голос? Скажи, що тебе в'яже зі мною? Що тобі до мене? Нічого, крім ображеного самолюбства. А коли так, то не замасковуйся чужими гріхами. Своїх у тебе теж досить.
Володимир зніяковів. Він не сподівався такого прокурорського тону. Він мав іще щось сказати у своє виправдання, але Ганна несподівано додала:
— Та мене зовсім не цікавить, чи є в тебе пранці, чи нема. Пора вже розв'язати цю історію раз назавжди! — і вона рішуче повернулася до стіни.
Володимир загасив світло в кабінеті й ліг замислений горілиць на канапу.
Ганна так само не могла довго заснути. Слова про розрив у неї вирвалися раптом, але й тепер вона стверджувала, що це треба зробити. Це єдиний чесний вихід із тих взаємин, що утворилися між ними. Ганна почала обдумувати навіть практичний бік справи. Володимир же ще не такий підлий, що почне виживати її з опери?
Мавши на увазі останній аргумент, Ганна не хотіла вранці дратувати Володимира продовженням учорашньої розмови. Сьогодні вона скромно одяглась і, навіть не підфарбувавши губ, пішла до опери на репетицію. Сьогодні вона виглядала набагато старішою, але вперше за довгий час почувала себе природно. З нею не розмовляли ні Баталова, ні Гдаль, ні Джіонеллі, але те все Ганну мало обходило. Вона скромна співачка, яка вже переросла для того, щоб вибитися в артистки, але поважає себе за ставлення до скромного призначення, тому просто й щиро дивиться всім у вічі.
Так само просто й щиро Ганна глянула вдома у вічі Володимирові.
— Поговорімо серйозно, без лайки.
Володимир, підвівши дражливий погляд, насторожився.
— Далі так жити не можна. Ми будемо одне одного ображати, винуватити тільки на те, може, що ми не пара одне одному. Краще розійдімося.
— Що ж, думка щаслива! Ти думаєш жити вже з Джіонеллі?
Ганна обурилась.
— Мені нецікаво, чи будеш ти жити з Баталовою, чи з ким іншим. Хай і тебе не цікавить. Наше співжиття — це якесь непорозуміння від початку до кінця.
— Я теж такої думки. Так от порозуміймося хоч наприкінці. Хто ж, власне, тому винний?
— Взагалі, кажуть, винних не буває. Але непорозуміння між нами — факт наявний. Значить, є причини. Винувата насамперед я сама, що вийшла за тебе заміж. Я старша й повинна бути розсудливіша. Я вже не така красива й не така життєрадісна, як би тобі того хотілося.
— Мені насамперед хотілося б, щоб ти мала стале почуття до мене.
— На твою думку, я його не мала?
— Ні.
— А ти мав?
— Я міг би його мати, коли б у тому був сенс.
— Ха-ха! Це цікаво. Не бачити сенсу в сталому почутті й разом із тим вимагати його від іншого. Так, отже ж, я перейнялася твоєю філософією й теж не бачу сенсу.
Володимир дратувався.
— Я не мав для кого зберігати його. Ти ж знаєш, що я тебе любив, але ти одночасно любила й свого першого чоловіка.
— А коли його не стало, ти почав захоплюватись іншими…
— Тому тільки, що я бачив, як ти побивалася за ним. По-твоєму, я повинен був офірувати себе на те, щоб разом із тобою тужити за ним?
— Брехня! Ти добре знав, що тобі я належу цілком. Ти був певний мене, і вже тебе починало гнітити те, що володієш не такою красивою жінкою, як Баталова. Я добре помічала, як ти сторонився мене в опері на людях. Ти думав, що я стара, яка до пари тільки Гдалеві, а коли побачив мене з Джіонеллі, в тобі заговорило ображене самолюбство власника.
— У мені заговорила тільки образа за тебе саму. Я все ж вважав Гдаля за порядну людину.
— Що, одначе, не заважало тобі поводитися з ним по-хамському.
— Так! Я почуваюся винним перед ним. Я не міг нічого бачити осудного в твоїх стосунках із ним. Але коли ти зблизилась із тією гидотою… Правда, спочатку я дуже скептично ставився до того, щоб ваші стосунки могли зайти так далеко… Я до останнього моменту вважав тебе за порядну жінку. Але те, що довелося мені вчора бачити… Та я готовий був тебе там задушити в його кімнаті…
І, пригадавши те "вчора", Володимир заходив обурений по кімнаті.
Ганна спокійно посміхалась.
— І ти все ж не звернув і крихти обурення на себе, незважаючи на те, що сам сидів у той час у Баталової. Чи ти думав, що тільки Джіонеллі здатен споганити мене, а тебе Баталова освячує? Ех ти, ідеаліст…
— Коли б я ідеалізував Баталову хоч трохи, я, напевне, не мав би оце зараз із тобою такої розмови. Баталову я знаю краще за тебе, але мені прикро, що й ти дійшла до її рівня.
— Тоді якої ж височини дійшов ти? Чи ти думав творити абстрактні ідеали, щоб вони на тебе милувалися з височини, як ти розважаєшся? Будь певний, що мої взаємини з Джіонеллі не зайшли так далеко, як у тебе з Баталовою, і то завдяки твоїй науці. А від учорашнього вечора я зареклася раз назавжди ходити твоїми стежками. Будь ласка, твори собі ідеали, вклоняйся їм аж до того, щоб загрузати в мерзоті, а мені дозволь жити по-простому, як я почуваю й думаю.
Ганна підвелася й спокійно пройшла в двері до кухні.
Володимир уже почав ходити притишеними кроками з виразом скривдженого.
Він не мав перед ким спростовувати й до кого апелювати.
Незабаром зі школи прийшла Таля. Весна не обминула й її. В очах Талі розцвів життєрадісний блиск, бліді щоки починали жевріти, вся постать набирала обрисів жінки, рухи ставали граційно-еластичні, вона вся пашіла весняною снагою. Знову Талі поверталася її вдача веселої пустотниці, знову на лекціях вона малювала карикатури на вчителів, знову верховодила групою дівчат, що насміхалися з зарозумілих хлопців, а найбільше з Шури Плінтуса. Шура що далі, то виразніше виявляв своє залицяння до Талі. Незважаючи на те, що Таля раз по раз ображала його, він намагався визволяти її на найважчих лекціях із математики, а бувши старостою, в час її чергування намагався залишитися з нею замітати клас. Він завів собі зачіску, носив краватку й до школи почав приходити з портфелем, за що заслужив від Талі титул "професора". На лекціях вона його різко обривала: "професоре, прошу не підказувати мені". Підчас чергування вона його вигонила з класу — "старосто, вийди зараз і не рознось мені сміття".