Другим стимулом Ганниної любові до Володимира було його піклування про Талю. Того ж вечора, після похорону, Володимир забрав Талю до себе. Він доглядав її, силкувався розважати, водив до кіна, в оперу, і хоч Таля була весь час засмучена, проте Ганна вже за сам намір ладна була піднести Володимира на найвищий щабель доброчинності.
Особливо тяжко було пережити перший тиждень. Невеличка кімната, де містилося три душі, була насичена важким сумом. Він налягав на кожному кроці, Опромінювався в кожному погляді. Але за цей час Володимир устиг підшукати помешкання з трьох кімнат, і в просторих кімнатах сум дуже розрядився. До нового помешкання перевезли й Нікові речі. Тепер, дивлячись на меблі в знайомих чохлах, Ганна думала, що сталося якесь чудодійне співжиття Ніка з Володимиром.
Але Ганну вразило, що Володимир передав Вольському Нікову лабораторію з усім устаткуванням, а найголовніше — напівзруйновану модель генератора, що її Вольський мав реконструювати. В душі Ганна ніяк не могла погодитися з Володимировими аргументами, що Вольський — єдиний з друзів, якому Нік довіряв секрет винаходу, й що тільки Вольський зможе його відновити. Проте Ганна не насмілилась перечити Володимирові, бо передчувала, що це призведе до серйозної сварки. Вона затаїла в душі нездійсненне бажання мати вдома хоч яку частку Нікової лабораторії.
Того дня, коли упакували останню хуру меблів, Ганна остаточно розпрощалася з Ніковим помешканням, із його лабораторією і з заводом. Виринали найпотайніші спогади співжиття з Ніком, але Ганна не дала волі розпачу. Поруч із нею Володимир, для якого мусила зберегти вірність і радість.
Ганна стала дбайливою господинею нового кубла, і в щоденних хатніх клопотах притуплювалася гострість спогадів. Ганна відживала. Дві близькі істоти щодня оточували її приязню й ласкою. В своєму сирітстві Таля стала покірлива й ніжна. Вона мало тепер розмовляла, але часто, обійнявши матір, застигала сумним зором десь у просторах, куди ніби поривалася полетіти разом з матір'ю.
Володимир так само був обережний у поводженні з Ганною. Він став запобігати, і лише спадав Ганні на очі сум, співчутливо брав її за руку, й уже в самому тому дотикові Ганна почувала втіху.
Сьогодні вранці вони так довго й приязно розмовляли! Навіть веселий сміх проривався Ганні в розмові.
І так несподівано змінилась погода, змінився настрій і відносини.
Ганна засумувала. Їй хотілося б розповісти все комусь близькому, щиро й глибоко, до найпотайніших закутків. Вона могла б сказати це Нікові. Тільки він відчув би найпотайніший її біль.
Дивилася за вікно затуманеним зором, а в душі хуртовиною віялися чуття. Там виринала невиразна постать — напів-Нік, напів-Володимир. Ганна думала, що постать Володимира нагадує їй Ніка через те, що на ній Нікове хутро. Примусила себе згадати лише Володимирове обличчя. На неї глянув злісний вогник синіх очей, і образ розтанув.
Ганні стало страшно. Вона боязко озирнулася в холодному, порожньому помешканні. Чого вона тут? Яким сном її занесло в чуже помешкання, до чужої людини, коли вона мала власний притулок?
Тепер Ганна розуміла Талину дикість. Вони — бранки.
Таля, як і завжди, мовчки пройшла до своєї кімнати, ступаючи несміливими кроками.
Ганну сьогодні це прикро вразило. Де ж та метушлива Таля, що від її ходи дзвенів посуд? Час і події поклали своє тавро і на неї. Вона поблідла, підросла, а разом із тим і змужніла. До Володимира вона ставилась напівофіційно і завжди при ньому уникала материних пестощів.
"Він зовсім мене відчужив від неї", — думала Ганна, дивлячись, як у другій кімнаті Таля сіла з серйозним виразом за книжку. Ганну боліла свідомість того, що Таля розвивається без її впливу, мужніє, й що ось-ось Ганна вже не буде її пестити.
— Талю, ти, може, з’їла б що-небудь, поки прийде Володимир Андрійович?
— Я не хочу їсти.
— Одягни светра, а то холодно в кімнаті.
— Мені не холодно.
— Я боялася, що тобі доведеться саме в хуртовину вертатись додому.
Таля продовжувала читати.
— А Володимир Андрійович вийшов саме в хуртовину. Таке знялося, що з кімнати страшно було вийти.
— Нехай би переждав був. Ще застудиться.
— Казала йому. Боявся спізнитись на репетицію. Я дала йому хутро.
При слові "хутро" Таля нахилилася до книжки, хоч видно було, що вона не могла більше читати. Її погляд бігав по рядках, але не було вже в книзі такого слова, щоб на ньому можна було зосередити свою увагу. Слова розривалися, літери затуманювалися.
Так було завжди, коли якась річ нагадувала їй про батька.
Ганна вже каялася за свою необережність. Вона схвильовано підійшла до Талі, щоб утішити її, та лише торкнулась рукою лиця, як на руку впали гарячі краплі. Мов ужалена, Ганна заридала вголос.
Обидві мали змогу вилити свої болі на самоті. Плакали без слів, але добре розуміли одна одну, одна одній співчували.
Ганна знала, що Талі тяжко від того, що тут у цьому домі вона чужа… До неї не заходять навіть подруги. Над нею тяжить залежність від Володимира. Таля знає, що й мати її така ж безправна тут, як і вона. Обидві мусять таїтися зі своїми справжніми почуттями, бо вони кінець кінцем неприємні їх господареві.
Ганна замислилася. Вона мусить мати якийсь заробіток, щоб дати Талі відчути свою незалежність. Таля мусить бути така ж безжурна, якою була в Ніка.
У звичайний час обіду Володимир не прийшов. Обидві жінки сіли самі за стіл, але сьогодні їжа не йшла їм до рота. Відбувши чергу, розійшлися, кожна в свій закуток. Ганна до посуду на кухню, а Таля до лекцій.
Володимир прийшов пізно, п’яний. Поли хутра були розкидані, губи йому посиніли з перепою, витяглись у зловтішну посмішку.
— Сьогодні, як бачиш, я — п’яний, Ганю! Не лайся, будь ласка. Це тобі нічого вже не допоможе. Я — п’яний. Це такий безперечний факт, як і те, що ти моя жінка. Ти не заперечуєш, га?
— Ти краще роздягнись, а то хутро волочиш по підлозі.
Володимир раптом скипів:
— А-а! Тебе обходить хутро? Я тебе просив, щоб ти мені його давала? Просив? Забери к чорту, щоб я більше його не бачив із тобою разом.
Ганна остовпіла. А Володимир уже п’яним криком скаржився до стін:
— Який чорт штовхнув мене на цю авантюру? Хто сказав, що нежонатому зле жити? Де мій спокій? Де моя воля?