СНИ І ДІЙСНІСТЬ
Було звичайно. Містечко. Лікарня. Я й зі мною тиф. Кулемети набридли буденщиною. Більш цікавило, чи скоро розбере мене. Розбирало, мабуть, одночасно з фронтом. Зашуміло в голові, забухало в скивицях і ось: вперекидьки ходять стіни палати, стеля й підлога валиться, я ловлюсь за останню й сам готуюсь перекинуться, але мене підпирають з боків і в живіт шаблі, а де-кілька конфедерованих жовнірів танцюють навкруг, оскалюючи зуби, як на мертвецькому великодні.
І знову тьма.
Коли ж сонце стрілило мені в лице, я розплющив очі. Ах, яка досада той тиф, як ломить тіло, колиться голова. Чи ж буде досягнений добробут, як зітруть класові суперечности, а не буде знищено хвороб? Ні. Сто тисяч разів ні.
Прокляте життя, проклята стихія, хаос ...
Ей! Хто чує ? Хто дужий ? Ловіть мене в просторі, затримайте вихор...
Але в тій сфері мого перебування не були ані етикету, ні морали. Мною кидало, вихрило й я літав у просторах, як пір'їнка, атом.
Ментами я бачив вогняного лапатого дракона, ментами я просто горів у звичайному заводському горні, ментами всі дрежажі концентрувались у мені, й я задихавсь, затоплювавсь і не знав, по який бік життя вирину.
Але одного ранку мої очі вздріли чотирі білі стіні, а крізь ґратчасте вікно пролазив лагідний, ясний промінь.
Гаразд. Значить — на цьому світі. Ще зустріну весну. Дай відпочить.
Заплющив очі й тихо заснув.
Через кілька годин я вже міркував:
Життя прекрасне. Контрасти лише відтінюють його.' Прекрасна весна після зими, прекрасне одужування після хвороби. Прекрасне одужування й весна.
Підвівсь на ліжку й заглядав у сад. Мої запаморочені очі вздріли ще голі, але вже співучі дерева. І я нервами співав:
Туди, на простір, де сяє сонце, де гімн життю...
Раптом кляцнув замок у дверях і з їжею ввійшла санітарка.
І санітарка моя скорботна, лагідна — вона теж прекрасна.
— Як ваше здоров'я. ?
— Прекрасне! Бачте, я сміюсь... Сміюсь...
— Товаришко, що з вами ? Ви плачете ?!.
— А ви"й не знаєте! Поляки вас стережуть. Трох ваших зарубали, а на ваші бамаги глянули та й зачинили сюди. Тепер замикають, стережуть ...
Ось воно — життя! Від несподіванки у мене в очах замигали кола, як тіні від пропелера перед відльотом, але я не міг нікуди летіть.
*
Я був відповідальним робітником агітпропу дивізії. До мене завітав у гості польський військовий слідчий. Він говорив українською мовою.
— Як ся маєте? Поправляєтесь...
— Що ви маєте зі мною робити? Для чого зачинили в окрему кімнату ?..
— О, товариш для нас дорогий. Товариш нам розкаже де-що про свою роботу...
— Що?!
— А ні, то ми зуміємо подякувати, як моїй родині ваша Чека...
— Морда! — скрикнув я.
— Пся крев! — зчервонів слідчий. — Большевікі! Комуністи ! Злодзєї ...
Я схопився з ліжка, щоб хворими руками розірвати його звірячу пащеку, але світ мені закрутивсь, і я знову впав на ліжко, а тим часом увійшов лікар, всовіщаючи:
— Не хвилюйте хворого,— йому шкодить! Замок у дверях кляцнув, і я знову лишився один. Я мусів видужувати, щоб з мукою вмерти.
Ні, крсще зараз, в цей мент... "Не хвилюйте, йому шкодить" — Ха-ха!.. Людожери! Задушив — би оцими хворими руками. Але що зроблю? Сам себе за пальця кусаю. Я безсилий. Лягти відпочить. Лягти, видужать, щоб безглуздо вмерти. І на біса родивсь ? Що завоював, що дав людству? Мишеня, яким пограється польська кішка. Ех! Чи думав ти, Андрію, що таким буде твій кінець, як ще недавно виступав на мітингах, світ перевертав?! А тепер... сам перевернешся й ні одна близька душа не знатиме й не побачить. Валю, Валю... так завоювали ми своє щастя
Тепер чави, чави, муко, серце, щоб витягнуться й більше не встать.
Але біль ущух. Я йшов до неї, був сонячний весняний день і вона сонячна, весняна мене зустріла:
— Ти змарнів. Бідний, Андрійку. Ти сумний? Глянь, як весело скрізь. Вже нема ні одного нашого ворога. Тепер наше свято... Свято, Андрійку.
— Свято, Валю!
— Любий!
І ми музично злилися.
Але раптом хтось жорстоко по голові. Я кинув очима: Жах! Чотирі стіні й заґратоване вікно. У-у, проклята дійсність! Ах, чому я не заснув навік? Але скоро знову я був у неї, знову забував небезпеку, був щасливим, та дійсність жорстоко розлучала.
Сто раз проклята дійсність, сто раз вона мене розлучала зі щастям . . Я бажав сну глибокого, безповоротного. Я вірив у сон. Справді, що таке дійсність, а що сон? Я міг поглибитися в сон навік і там моя дійсність...
І я поглибивсь.
Валю,— питав її,— ти не думаєш, що наше щастя й на цей раз сон?
— Ні, коханий, не бійся.. Наше шастя стале, безповоротне. Воно всесвіт, вся іагмонія сучасного життя. Не бійся, любий, ти просто заляканий минулим. Ти був у полоні, тебе мали розстріляти, але ти заснув глибоко, безповоротно, і твій сон,— наша дійсність, наше завоювання ...
І я ходив щасливий, безпечний, вільний ...
Життя таке гармонійне, прекрасне! Всі обличчя, які я стрівав, раділи й сяли.
Раптом загуркотіло. Несподіваний жах охопив: невже надходить та дійсність? Не може бути. Сон мій вічний... Геть, геть, дійсність... Я глиблюсь, але виразно чую голос дійсносте:
— Вставайте, їжте, поки гаряче.
Я плющив очі, хапайсь за останній відблиск сну, але дійсність владно мене покликала Остання риска промайнула й ось: Санітарка з паруючими мисками.
— їжте, поки гаряче. Це тільки для вас курка... Казали, вам треба скоро поправляться...
— "Скоро поправляться"... Я так невдало посміхнувсь, що санітарка потемніла на лиці.
— А може вам нічого й не буде. Вони ж так пильнують вас. Вн., мабуть, теж з панів?
— Занесіть, товаришко, це панам, а я нічого не хочу. Товаришка враз бризнула сльозами, й мов ображена, вибігла з
кімнати.
Ах, життя мало бути таким прекрасним, а я його не побачу. Мій сон буде тьма. Валю, Валю, жити! Бачити рух...
Я відчув таку жагу життя, що зірвавсь і здатний був бігти напролом. Доречи й двері були відчинені, але я знав, що біля виходу вартовий, — а ноги в мене дрижали й в очах туманіло.
Я впав безсило й безпорадно на ліжко й від часу дитячих років вперше розридавсь.
То-ж кожна хвилина, кожна мить наближала мені смерть. От я порахував: раз-два... і вже коротша нитка життя.
Ах жити, жити. За всяку ціну !