— Володимире Андрійовичу, — фамільярно обійняв за плечі Вольський, — ходімо до мене спати, й годі! В мене, здається, ще є пляшечка коньяку, а місця стане й на десятьох.
— Ну, тоді одягайся, Ганю! Підемо. До побачення, Миколо Матвійовичу.
Але Ганна не ворухнулась зі свого місця.
— Я краще залишуся з Талею. Ми вже звикли спати з нею.
Володимирові напружились м’язи на обличчі. Очі гостро пронизали Ганну. Але вона дивилась на нього наївними очима.
На момент стала тиша.
Гості здивовано дивились на Володимира. Він іще раз оглянув Ганну згори вниз, повернувся і мовчки вийшов.
У той момент Ганна вже забула свою гідність господині. Вона несміливо простягала руку гостям, що виходили в двері за Володимиром, залишаючи по собі дим тютюну та випари вина.
Кімната стала подібна до спорожнілого шинку. Ганна нерухомо стояла серед кімнати з мульким почуттям зганьбленої. Напівп’яна саркастична посмішка снувала їй на вустах.
З кухні вийшла Таля.
— Мені вже видається, що ти ніколи не залишиш нас, — промовила вона весело.
З передпокою повернувся Нік, він узяв Ганнині руки й по черзі нахилився до них. Ганна тільки тепер стрепенулась, вуста їй іще більше перекосились, і раптом уся вона здригнулась від саркастичного сміху.
— Ха-ха-ха! Як він розлютився! О, як він розлютився!
XV
Зійшовши по східцях, Ганна зупинилась перед дверима, щоб віддихатись. Їй здавалося, що все хвилювання її від утоми. Вона мусить бути цілком спокійна.
І вже наступної миті Ганна рішуче постукала в двері. Їй відчинив Володимир. Він був розкуйовджений, як дикий звір, і здавалося, що зараз хижо накинеться на свою жертву, але, впевнившись, що жертва не втече, він мовчки відійшов.
Ганна, не роздягаючись, сіла на стілець.
Володимир здивовано глянув на неї, й раптом м’язи на обличчі йому пом’якшали.
— Це що, в гості зайшла?
— Я зайшла, щоб з’ясувати наші взаємини.
— З якого це часу тобі потрібні стали коментарі?
— З учорашнього вечора…
— Тобто ти хочеш сказати, що між нами все перервано?
— Я цього не кажу, але коли тобі потрібно — будь ласка.
— Тоді розкажи мені, що означала вчорашня твоя поведінка?
— Моя поведінка одверта. Я погодилась бути господинею в Ніка на іменинах. А от твоя поведінка мені зовсім не зрозуміла. На словах ти присягаєшся в приязні Нікові, а в душі ти проклинаєш його. Скажи, для чого була ота твоя промова?
— За що слід його поважати — я поважаю, але вашої дипломатії я не стерплю. Пам’ятай, Ганно! Я не стерплю!
Володимир нервово заходив по кімнаті.
— Чого саме не стерпиш?
— Того, щоб під виглядом дружби ти була йому жінкою. Так!
— Ти обурюєшся, що я залишилась у нього ночувати? Адже й ти не вдома ночував, так? З приводу цього я могла б цілу дипломатію розвести, але я тобі кажу просто. Я залишилася в Ніка, бо знала, в якому він був стані: він міг що завгодно собі заподіяти, міг навіть зруйнувати машину.
— Машину! — жовчно посміхнувся Володимир.
Ганну вразила ця посмішка; вона обурено скрикнула:
— Так ти йому дифірамбів співав так, на вітер? Ти міг допустити, щоб він знищив машину? Тепер я тебе впізнала. Тепер я з певністю можу сказати, що ти лицемірний, підлий!..
Володимир повернувся спиною до Ганни, й, здавалося, її докори зовсім не зачіпали його, але раптом він винуватим тоном промовив:
— Ганю, ти зрозумій, яке ідіотське становище моє було там на вечірці.
— У всякому разі не гірше, ніж моє було в присутності Баталової.
— Дурниці говориш.
— Ну, а тут і поготів дурниця, — промовила Ганна вже лагідним тоном.
Поволі каламуть почала осідати.
За деякий час життя увійшло в свої береги, хоча якась тінь не сходила Володимирові з лиця. Він міг уже з Ганною обідати, міг зрідка розмовляти, але настрій йому був кепський.
На другий день, після суперечки, до них зайшов Вольський. Він, як казав, забіг між іншим, по дорозі, провідати "друга". Ганна знітилася. Володимир поспішив якнайскоріше вивести Вольського під приводом того, що йому треба йти на засідання художньої ради. Увечері він повернувся напідпитку, що сталося, як підозрювала Ганна, не без впливу Вольського.
— Я бачу, що дуже скоро на тобі стала позначатися вдача друга.
— Друг тут ні до чого. Коли б випив Нік, ти, мабуть, не дорікала б йому дружбою з тобою.
— Слухай, Володимире, коли ти будеш отак кожного дня мене гризти, то дуже скоро з мене залишиться самий кістяк. Я хочу жити.
Він мовчки відійшов, кинувши лихий погляд.
Цієї миті Ганні вже здавалося, що вона ніколи не любила Володимира.
Їх взаємини щодалі більше набирали характеру напруженого непорозуміння. Майже щовечора Володимир повертався додому п’яний. І Ганна вже мовчки його обминала. Ранки ж для обох були з присмаком алкогольного перегару. Ганну гнітив такий стан. Часом їй хотілося піти поскаржитись Нікові, але сам візит до Ніка, здавалося, буде порушенням якогось обов’язку супроти Володимира, якого тепер вона ніби трошки побоювалась.
Розрядка прийшла в неділю з приходом Талі. І Володимир, і Ганна кинулися до Талі, як до рятувального паса, що мав їх витягти на поверхню з їхніх самотніх глибин, куди вони поринули протягом тижня. Перш за все Таля принесла привітання від Ніка — як Ганні, так і Володимирові. Це привітання Володимир, на диво, не тільки не пропустив повз вуха, а ще й підкреслив:
— Так чому ж Микола Матвійович сам не прийшов із тобою?
Ганна, вивіряючи, дивилась на Володимира. Звичайно, в тих словах не було щирості, й Ганна зауважила глузливим тоном:
— Як це Нік досі не відчув твого запрошення?!..
Володимир удав, що не помітив Ганниної іронії, й продовжував наказувати Талі:
— Щоб у ту неділю ти обов’язково прийшла з Миколою Матвійовичем. Чуєш? Або… я напишу йому краще.
Це справді був із його боку шляхетний жест. Ганні зникла з вуст іронічна посмішка. Вона вже утримувалась розпитувати Талю про Ніка лише з приязні до Володимира. Натомість Володимир розпитував, чи працює в останній час Нік у лабораторії, чи не хвалився, як йому йде робота.
Коли Таля пішла, Ганна могла вже тихо-мирно розмовляти з ним. То були звичайні буденні теми, але з ними відроджувалася приязнь. Володимир знайшов свою рівновагу. Проте за короткий час він знову став недомовний. Що день, то настрій йому гіршав, обличчя темнішало, очі променилися хворобливим блиском. Ганна лютилась і на себе, й на Володимира. Для чого було його спонукувати робить те запрошення? Для чого врешті він оце лицемірить? Раптом починала зловтішатися: хотів попишатися шляхетством — тішся тепер.