— Мамусю, ти кохаєш Володимира Андрійовича?
Ганна стисла Талю в обіймах і соромливим шепотом відповіла:
— Кохаю, Талюсю…
— Знаєш, я не можу собі простити, що привела тоді його до нас. Щоб не я — ти б його не знала, ти б жила з татом, і було б усе добре.
— Однаково, я ж і тоді не любила його. А так жити, не любивши, тяжко.
— Але ж тобі тато, як і мені, рідний?
Ганна гірко посміхнулась.
— Був рідний, аж поки…
Ганна обережно нагадала Талі кілька моментів зради Ніка.
Таля замислилась, але раптом переконано промовила:
— Ні, мамусю, тобі так здавалося. Він любить тебе. Він кращий за Володимира Андрійовича.
— Я не кажу, що він поганий, але те, що він зробив, — дуже погано з його боку. Він же сам сказав Володимирові Андрійовичу, що я йому не потрібна… Щоб не цей випадок, я, напевне, не пішла б до Володимира Андрійовича, а так уже нічого не вдієш… Я звикла до Володимира Андрійовича. Він дуже хороша людина. От, може, скоро тато одружиться, то й ти перейдеш до нас. Володимир Андрійович любить тебе.
— Тато ніколи не одружиться. Я розмовляла з ним про це. І хоч ти його зрадила, він ніколи не зрадить тебе…
Такий обвинувальний тон вразив Ганну. Вона вмовкла. Таля теж замовкла і щільніше пригорнулася до матері; здавалося, що кожний дотик її тіла благав: не йди, не йди від нас.
Але вранці Ганна мусила йти.
Володимира вона вже не застала вдома. Він пішов на лекцію в музичний технікум, де викладав гармонію. Ганна почувала, що скучила за ним, що їй хочеться якнайскоріше заглянути в його сині добрі очі… Проте, готуючи обід на примусі, вона шкодувала водночас за добре устаткованою кухнею в Ніка, за просторим помешканням на три кімнати. Ганна знала, що прийде Володимир і почне компонувати за роялем, але сьогодні чомусь їй хотілося почути стук металу з Нікової лабораторії. І вже що ближче був час зустрічі з Володимиром, то прикрішими, здавалося, будуть його пестощі…
Але, на диво, Володимир повернувся роздратований, яким іще ні разу не бачила його Ганна.
— Що з тобою? Ти так зблід?
— Не вдавай, будь ласка, наївної. Це понад моє терпіння. Як ти могла дозволити собі ночувати в його помешканні?
— Але ж я тобі вже казала, що він поїхав до Харкова…
— Я цього не певний.
— Не певний? Не певний?
— Та однаково, хоч би й поїхав.
— Так не забувай за Талю. Я не могла їй відмовити.
— Таля Талею, а Нік Ніком…
— У всякому разі, поки вона там, я буду її відвідувати.
— А я хочу покласти цьому край.
— Цебто ти хочеш, щоб я перейшла до нього?
— Як маєш маскуватись, краще переходь. Принаймні я знатиму, що ти не моя.
— Я не твоя і не його. Я — своя. І коли ти мені не дозволиш відвідувати Талю, я цілком перейду до Ніка заради неї.
Ганна вигукнула це з такою невластивою їй рішучістю, що Володимир сторопів і вже вибачливо промовив:
— Звичайно, це справа твоя. Я ні в який бік не можу тебе силувати… Але ж ти знаєш, як мені це неприємно…
Ганна не вважала за потрібне виправдовуватися. Вона вмовкла. Таке ставлення Володимира глибоко вразило її. В цю хвилину почувала, що навіть ненавидить його. Видавши обід, вона демонстративно вийшла з дому. На порозі її наздогнав Володимир.
— Ганнусю, не сердься ж… Я на тебе зовсім не серджуся.
— Гаразд, гаразд, — промовила вона вже лагідним тоном і пішла далі спокійніша. Проте з думки їй не сходила образа. Погане хлопча, він буде ще вередувати нею!
І Ганна, свідома свого права, пішла до заводу, хоч іще вранці думала, що навряд чи пощастить їй тут скоро бути.
Таля була приємно вражена й зараз почала розповідати, як вона, допомагаючи Гаші варити обід, замість супу, помилково всипала крупи в компот.
Переглядаючи Талину білизну, Ганна вже цілком розгубила свої прикрі думки про Володимира. Коли стемніло, вона підвелася. Таля благально глянула на матір, але та, поцілувавши її в теплі страдницькі очі, рішуче відійшла, силкуючись не думати про них.
Володимир зустрів Ганну несміливою ласкою. Він навіть не запитав, куди вона ходила, хоч в очах йому світилася тривожна допитливість. Він видався Ганні розгубленим і провинним хлопчиком, якого щойно покарали. Ганна засміялася йому в вічі й поривчасто поцілувала.
— Ах ти ж мій дурнику! Я ж тебе кохаю. Кохаю…
І вона горнулася до нього всім тілом.
Ураз очі Володимирові засвітилися грайливими іскорками. Він стрепенувся дужим мужчиною.
Другого дня, коли до Ганни прийшла Таля, Володимир був із нею особливо лагідний і говіркий. Він вернувся до спогадів першого їх знайомства.
— Пам’ятаєш, які хороші лілеї були тоді?
— Я б зараз хотіла хоч одну таку мати.
— На жаль, у нас у місті вони на камені не ростуть.
Але згодом Володимир пішов по тістечка до чаю й вернувся з двома білими трояндами.
— Це тобі, Ганнусю, а це Талі.
Таля на момент зніяковіла, але зараз почала пишатися трояндою.
— Я ніяких так квітів не люблю, як тільки білі…
"Вона хороший білий цвіт" — пригадалися Ганні Нікові слова, і материнське серце переповнилося гордощами.
Чай пили в теплому родинному колі.
Легко йшла спільна розмова.
Володимир, на диво, був сьогодні дотепний, і обидві жінки сміялися до сліз.
Коли ж Таля нагадала про дім, Ганна рішуче заперечила.
— Так, так, ти ночуєш у нас, — підтримав Ганну Володимир. — З тобою у нас сьогодні надзвичайно весело.
Таля погодилася. За слухняність Володимир заграв їй танок русалок і арію Мавки, яку колись Таля йому й навіяла.
Таля слухала з затаєними гордощами, а мати була вся втілене щастя. Вона тепер певна, що незабаром Таля перейде до неї.
Уранці, випроводжаючи Талю до школи, Ганна вже авторитетним тоном матері наказувала, як вона мала себе поводити.
Але після цього Таля не з’являлася кілька днів. Ганна занепокоїлась. Вона мала вже на думці йти виглядати Талю біля школи, як нарешті та сама зайшла. Приїхав із Харкова батько, й тому Таля не могла приходити, він сердиться…
— А ти казала йому, що ночувала в нас?
— Я йому нічого не казала, але Гаша розповіла.
— І те, що я ночувала з тобою?
— І те… Але він нічого. Я розповідала йому, як ми радилися про його одруження.
— А він?
— Спочатку посміхнувся, а потім сказав: можеш сказати матері, що я тільки з тією жінкою одружуся, яку вона вибере для мене. І це серйозно.