Перші її слова вранці були:
— Коли ми поїдемо?
— Скоро, Талю! Ще набридне тобі місто. Не поспішай.
— Мені вже й тут досить набридло, — сердито відповіла Таля.
Таля мала рацію. Вона залишалась майже без догляду й розваг. Дехто з її подруг уже виїхав до міста, а з іншими Таля пересварилась. Останні дні вона блукала самотня по давно сходжених закутках лісу. Єдиною ще розвагою для Талі були книжки. Вона запоєм перечитувала романи, захоплювалась любовними інтригами, але кінець кінцем вони збуджували в ній лише невиразні жадання, тугу за незнаним, викликали незадоволення і злість на всіх і все. Таля стала нервова й оприскувата[20]. Їй слід було якнайскоріше змінити оточення, повернутися до нових її подруг, але що Ганна могла вдіяти? Їх у неї двоє вередливих і свавільних дітей. Нехай Володимир звикнеться з думкою про розставання — тоді вони виїдуть.
Минали тривожні дні. Хмари на небі збивались в отари, віщуючи майбутні зливи, прохолода ночі нагадувала про морози, коли все в лісі скам'яніє й спустошиться. Ганна з жадобою ловила кожен теплий промінь сонця, кожну привітну усмішку природи, втішалась останніми Володимировими ласками.
Володимир став так само тривожний, як осінній лист, що почуває, як наближається момент, коли він мусить відпасти. Він болісно реагував на кожен натяк на цей момент. Ганна втрачала надію його заспокоїти й сама тривожно зупинялась на роздоріжжі своєї душі. Повітря гусло, потайні міни мусили вибухнути.
— Мамо, — рішуче сказала Таля, — я їду, а ти як собі хоч.
Таля показала листа, що написав їй батько.
"Приїжджай, Талю. Може, хоч ти не забула свого тата. Матері там, мабуть, ніколи думать про дім. Що ж, хай розважається, як їй весело. Я думаю, що нам буде весело й без неї. Приїхала вже Галя й Тата. Кожного дня заходять, чекають тебе"…
Ганна з обуренням повернула листа Талі.
— Шкода тата? А він пошкодував нас, як ми сиділи тут самі? Він поїхав у Крим. Чому принаймні тебе не міг він узяти з собою?
— Бо йому потрібен був спокій!..
Ганна хотіла відповісти Талі важливим аргументом, але на півслові запнулась. Її вразило таке піклування і, вже засоромившись свого сліпого обурення, вона промовила:
— Як хочеш, їдь! Але я не можу так швидко. Нехай він приїжджає й допоможе мені відправити речі.
На цьому Ганна з Талею помирились. Ганна погодилась із думкою від'їзду в місто, але тепер її лякала зустріч із Ніком удома. Він мусить зламати свій гонор і з’явитись до неї, вона тут погодить їх відносини й певна буде того, що очікує її вдома.
Того ж дня Ганна попрощалася з Талею.
— Приїжджай скоріше, мамусю!
Ці слова запали Ганні теплим дотиком Талиних губ. Ганна залишилася на станції сама, куди наступав грізним валом ліс.
Було страшно непевності. Ганна мусила все сконкретизувати. Зі станції вона пішла до Володимира. Він ніби сподівався її приходу. Декорував кімнату квітами, повтикав галузки пожовклого листя й рубінові ягоди калини. Чепурними стосами лежали ноти. Все привітно задивлялось, нагадувало про пережиті тут щасливі хвилини, вабило обіцянками. Ганна ж хотіла заплющити очі на все, нічого не згадувати. Тамуючи хвилювання, вона показала рукою на пожовкле листя.
— А все ж наближається осінь. Таля поїхала додому.
Володимир глянув пильно синім жаром очей.
— А ви не поїдете! Ми проведемо тут золоту осінь.
— За мною скоро приїде чоловік.
— Люба Мавко! Ви не поїдете, чуєте? Чуєте?
Вони будуть слухати прозорі осінні мелодії, будуть вбирати очима барви лісу, вдихати блакитну прохолодь осіннього неба… Володимир шепотів Ганні над вухом гарячим подихом, затуляв вуста, що мали протестувати… І той шепіт спадав золотим листям, збуджував мінорні мелодії, й уся істота Ганні просякала млістю і безвіллям.
Ганна вже не насмілювалась протестувати. І навіть коли Володимир запропонував їй залишитись у нього на ніч, вона погодилась, затаївши думку: сьогодні нехай. Це останній день її другої весни.
Вранці вона була холодно неприступна. Край! Вона більше не повернеться до цієї кімнати.
Але про це Ганна нічого не сказала Володимирові, відійшла від нього похмура, поскаржившись перед цим на свій настрій.
Удень була на станції, маючи надію зустріти там Ніка. Вона вся горіла нетерплячкою. Скоріше його побачити й усе розв’язати в той чи той бік. Але поїзд за поїздом відходив — його не було. Розгнівана на саму себе й на Ніка — пішла в ліс. Їй не хотілося йти додому, де на неї міг очікувати Володимир. Так легше звикатися з думкою про розставання, не бачивши його. А проте мимоволі вона заходила в найпотайніші куточки, що в’язали її спогадами з Володимиром. Всюди вже були ознаки майбутнього спустошення. Трава в’янула, лист блякнув… Замість колишньої пташиної симфонії чути десь у кущі монотонний жалібний писк одинокої пташки…
Ганна вийшла на поле. На збитій стерні витикалися паростки пророслого зерна. Вона вже знала, що то проростає не її весна.
Вже зовсім стемніло, як Ганна повернулася додому, розбита втомою. Вона йшла, сумно схиливши голову перед перспективою порожньої темної кімнати. А там десь Таля, Нік… у світлі електрики, в приязні…
І так боляче стисло серце від бажання світла й гостинності. Ні, взавтра вранці вона сама поїде. Нік же ж кликав її! А там, віддавшись родині, вона про все забуде, знайде свою рівновагу.
Раптом назустріч від дому до Ганни чорним силуетом чоловіча постать.
Чи не Нік часом? — майнула радісна думка Ганні. Але то був Володимир.
— Де ви ховаєтесь? Я ноги відходив шукаючи…
— У лісі була, — апатично промовила вона, підіймаючи важкі ноги на східці. Їй хотілося сказати Володимирові, щоб він не йшов за нею в кімнату, але… вона нічого не сказала.
Не світивши, сіли стомлено поруч на канапу. І знову Ганні хотілося заперечити. Володимир обійняв її, а вона лише покірливо схилила голову йому на груди, відчуваючи, як із його пестощами до неї вливається заспокоєння.
— Ах, як я втомилася, коли б ви знали!..
Володимир не відповідав. Він, видимо, й сам був стомлений. Відхилившись на спинку канапи, він безвільно схилив голову на Ганнині коси.
Скільки пройшло часу — Ганна не знала. І чи спала вона, теж не знала, але очі їй неприємно вразило раптове світло. Ганна звела повіки й жахнулась. Перед нею в світлі сірника стояв Нік, націлившись двома чорними кулями божевільно-лютих очей.