Скоро вона одержала листа від Ніка. В перший момент навіть злякалась, припустивши, що з Ніком трапився якийсь моральний злам. Він сумує за нею й Талею, почуває себе винуватим перед ними, що не завітав перед від’їздом. Але ж на перешкоді тому було дуже багато причин. Він сподівається, що Ганна простить йому й на цей раз і напише щирого, дружнього листа.
Можна було подумати, що Нік справді трагічна істота. Але ж, розміркувавши, Ганна обурилась. Його лист — це тактика. К чорту зі своєю підлою дипломатією! Маючи такого документа в руках, вона знайшла в ньому рівновагу. З кожним днем усе більше почувала себе спорідненою з Володимиром. Була переповнена любовною снагою. Очі їй світились, уся постать пашіла молодою радістю.
Довкола ж ліс уже повівав передосінньою прохолодою, лист упивався сонцем і тремтів неясним передчуттям завмирання, часом шерхне між вітами й падає сухим болем. Тоді Ганна замислювалась і почувала, як запліднюється в ній тривога, мов осіннім зерном земля.
— Моя тривожна Мавко, — розважав Володимир, — у нас іще довго буде весна.
І хотілося вірити у весну, в молодість. Ще цвіли в лісі смолки й верес, у квітнику перед Володимировою хатою були жоржини й айстри. Бували ще чудові дні, коли на небі не з’являлось жодної хмаринки, коли навколо тиша і радості життя не затьмарює жодний прикрий спогад.
Але одного такого чудового дня Ганна зустріла вдома Талю з листом від батька.
— Він уже повернувся, — радісно сповістила Таля.
На ясному Ганниному обличчі пробігла тінь. І що далі читала, то тривожніше бігали очі, руки нервовіше м’яли папір.
"Я не сподівався, що ти можеш бути така жорстока. Три тижні ждав від тебе листа, і все даремне.
Я знаю, що я завинив перед тобою, дуже завинив. Я хотів би поговорити одверто, як говорили ми колись. Думаю, що ти зрозумієш і простиш. А поки я не маю спокою. Я тут самотній, як ворон у степу. Думав, що після Криму наберуся енергії й буду працювати, а вийшло, що я ще більше розбитий, робота мені валиться з рук. У лабораторію не можу заглянути. Здається, коли б ти була тут зі мною, до мене знову повернулася б рівновага. Я чув би твій голос такий розважливий, теплий. Таля нам знову буде щебетати. Переїжджай, Ганнусю, в місто! Напиши, коли думаєте вирушити, я приїду допомогти вам.
Завжди з тобою,
Нік.
P. S. Коли б я смів, я цілував би без числа мою хорошу, любу Ганнусю".
— Мамо, ми переїдемо післязавтра. Напиши татові. Тут так сумно! — промовила Таля.
Але Ганна була в задумі. В ній клубком хижих полозів сплітались почуття, вони м'язами зчавлювали серце, впивалися, ранили її. Одначе висновок був один: їхати. Це добре, що Нік перший заговорив. Ганна посилкується вдома відновити рівновагу, забуде Володимира. Це був лише дачного жанру роман, який вона мусить ліквідувати, коли закінчиться дачний сезон. Їхати до міста якнайскоріше! Навіть завтра.
Проте виїхати, не попрощавшись із Володимиром, було б безчесно. Увечері Ганна зайшла до нього.
— Чому ви не прийшли? Я вас чекала.
— Я знав, що ви зайдете.
— Ви надто самовпевнений. Це погано для вас самого. Я зайшла попрощатись. Завтра їду до міста.
В очах Володимирові раптом згасли веселі вогники, вуста стислись, а натомість загорілись утіхою очі Ганни.
— Хіба вам не однаково, де я буду? Чи пізніше, чи тепер я все ж мушу виїхати. У Талі незабаром навчання, та й взагалі наші шляхи зовсім різні.
Володимир, ніби радіючи з того, що їх шляхи різні, як видалось Ганні, зловтішно посміхнувся й одвернув погляд.
Ганну образила ця посмішка. Вона холодно простягнула руку.
— Ну, прощавайте.
Володимир так само холодно доторкнувся пальцями й не рушав із місця. Ганна сама вибігла в пітьму лісу, охоплена обуренням і образою. Невже він ні за що має їхню попередню дружбу? Він міг так легко її відпустити? Він насміхався?
Від образи в Ганни виступили сльози на очах.
Вона не дивилась, куди йде, не тямила, що з нею діється. Здавалося, що навколо неї відбувається якась таємнича змова чорних силуетів дерев.
Раптом Ганні злякано тьохнуло серце.
Ламаючи сухе гілля, хтось швидко до неї наближався.
Ганна прискорила кроки.
Людська постать уже бігла навпростець.
Ганна зупинилася злякано, ладна закричати пробі, коли її попередив збентежений і задиханий Володимир:
— Ганно Павлівно, одну хвилиночку! Я не можу так розстатися з вами.
Ганна знеможено вхопилася за стовбур сосни.
— Я тільки тепер усвідомив, скільки ви важили для мене. Я не можу пережити розлуки з вами. Для мене цей ліс стане пусткою. Цієї ночі я страчу себе. Я так зжився з думкою, що ви будете зі мною довго, може, навіть завжди… Як я мріяв, що ми проведемо в лісі золоту осінь!.. І раптом… така іронія. Ганнусю, люба, для чого це? Невже вас вабить кам'яний саркофаг міста?
Володимир малював перспективу їх дальшого перебування в лісі, який збагатиться новими барвами, новими мелодіями, а там на зиму переїдуть до міста, будуть зустрічатися на концертах, в опері…
Ганна сперечалась. Доводила, що це його хвилеве захоплення нею в закутку, де мало людей, що для його палкої уяви завжди знайдеться об'єкт, що захопить його. Але Володимир уперто не погоджувався. Тільки вона, Ганна, йому близька. Тільки вона його розуміє, тільки вона зможе дати йому імпульс до праці. Без Ганни він залишає роботу, він застрелиться.
У голосі йому справді почувалися розпач і рішучість. Пітьма, здавалося, зловісно шепотіла Ганні: "Так буде. Ти ніколи не побачиш його синіх очей, ясного чола, — я вкрию їх чорним тавром".
І страх опанував Ганну. Вона притулилась до Володимира, благала:
— Володику, не треба. Нащо ти мене мучиш? Хіба я цього хочу? Хіба я винна? Тобі легше, ти сам, а я?..
Ганна заплакала. Вона відчула, що зріднилася з Володимиром і, коли відійде, буде зранена на все життя. Хотілося зростися з ним назавжди, й Ганна вся горнулася, пестила. Відчувши близькість її тіла, Володимир упивався вустами в щоки, в груди, залишаючи в них болючі, криваві знаки:
— Люба, ти ж моя? Моя…
— Твоя…
Повернулася Ганна додому пізно; двері були замкнені, хоч і горіло в кімнаті світло.
Таля сонно відчинила двері, глянула з докором на матір і знову мовчки лягла.