Я. Можна знати це і знов-таки поставити їх поза критикою. Можна підняти гру на вищий рівень, граючи формами, про які відомо, що в них уже немає життя.
Він. Знаю, знаю. Пародія. Вона могла б бути веселою, якби не була така сумна у своєму аристократичному нігілізмі. Обіцяють тобі щастя і велич такі викрутаси?
Я (сердито). Ні.
Він. Коротко й сердито! Але чому сердито? Тому що я по-дружньому, віч-на-віч звертаюся до твого сумління? Тому що я відкрив тобі твою охоплену розпачем душу і, знаючи справу, як ніхто, показав просто-таки непереборні труднощі, що стоять сьогодні на шляху в композитора? Хоч би поцінував мене як знавця. Хто-хто, а чорт розуміється на музиці. Якщо я не помиляюся, ти тут читав книжку закоханого в естетику християнина216? Він знався на цьому й розумів мій особливий стосунок — з від'ємним знаком, звичайно, — до цього найхристияннішого, на його думку, мистецтва, правда, запровадженого й розвинутого християнством, але засуджуваного й заперечуваного як демонічна стихія, — ось тобі й маєш. Музика — річ суто теологічна, як і гріх, як і я. Пристрасть християн до музики — справжнє страстотерпництво і як таке — одночасно й пізнання, і мука. Справжня пристрасть існує тільки в двозначному, і то як іронія. Вище страстотерпництво — царина абсолютно підозрілого… Ні, на музиці я знаюся, добре затям собі. Я тут тобі співав Лазаря про безвихідь, у яку зайшла музика, як і все в наш час. Не треба було цього робити? Але ж я сказав про неї тільки для того, щоб повідомити тебе, що ти подолаєш її, в п'янкому самомилуванні підіймешся над нею і створиш речі, які викликатимуть у тебе самого священний острах.
Я. Нічого собі пророцтво! Вирощуватиму осмотичні рослини.
Він. Не вмер, то здох! Крижані квітки чи з крохмалю, цукру й клітковини — усе природа, і ще невідомо, за що природу треба дужче хвалити. Твоя схильність, голубе, до об'єктивного, до так званої правди, і зневажливо-підозріле ставлення до суб'єктивного, до чистого переживання, — явно міщанська тенденція, і тобі треба її перебороти. Ти мене бачиш, отже, я для тебе існую. Нащо питати, чи я справді існую? Хіба справжнє— не те, що діє на тебе, а правда — не переживання й почуття? Те, що тебе підносить, що збільшує твоє відчуття сили, могутності, влади, — це, хай йому біс, і є правда, хоч вона буде й сто разів брехнею з погляду доброчесності. Я хочу сказати, що неправда, яка додає сили, дужча за доброчесну, але ні на що не придатну правду. І ще я хочу сказати, що творчу хворобу, яка обдаровує геніальністю, хворобу, яка верхи долає перепони, з п'янкою відвагою перескакує зі скелі на скелю, життя любить дужче, ніж здоров'я, що плентається пішки. Нема нічого дурнішого за твердження, що від хворого походить тільки хворе. Життя не перебирає, а на мораль йому начхати. Воно хапає відважний продукт хвороби, споживає його, перетравлює і як тільки засвоїть — це вже здоров'я. Факт життєвості, голубе, зводить нанівець будь-яку різницю між хворобою і здоров'ям. Ціла зграя, ціле покоління сприйнятливих, здорових, як дзвін, молодиків накидається на твір хворого генія, якого хвороба піднесла до геніальності, захоплюється ним, вихваляє, звеличує його, забирає з собою, по-своєму переінакшує, залучає до культури, що живе не тільки домашнім хлібом, а й так само дарунками та отрутами аптеки "Спасенні вісники". Це тобі каже неспартачений Саммаель. Він не тільки гарантує тобі, що на кінець твоїх відрахованих пісковим годинником років відчуття власної могутності й досконалості помалу переборе біль русалоньки і врешті переросте в переможне щастя, в радісне враження цілковитого здоров'я, в усвідомлення своєї рівності з Богом, — це лише суб'єктивний бік справи, і тобі його буде замало, я знаю, він тобі видасться несолідним. То слухай же: ми стаємо запорукою життєвості того, що ти створиш із нашою допомогою. Ти будеш проводарем, задаватимеш тон майбутньому, твоїм ім'ям присягатимуться юнаки, яким завдяки твоєму божевіллю вже не доведеться самим бути божевільними. Завдяки твоїй хворобі вони втішатимуться здоров'ям, і в них ти будеш здоровий. Мало того, що ти прорвешся крізь гнітючі лабета часу, — ти ще й прорвешся крізь самий час, крізь культурну епоху чи, краще сказати, крізь епоху культури та її культу і зважишся скуштувати варварства, подвійного варварства, бо воно настає після доби гуманізму, після найзаповзятливішого лікування коренів і міщанської витонченості. Повір мені, навіть на теології воно розуміється краще, ніж культура, що відкинула культ, що й у релігії вбачала тільки культуру, тільки гуманність, а не ексцес, не парадокс, не містичну пристрасть, не антиміщанську авантюру. Ти ж, думаю, не дивуєшся, що про релігію з тобою говорить Святий Вельтен217? Трясця його матері! А хто ж іще, хотів би я знати, завів би з тобою сьогодні балачку про неї? Не ліберальний же теолог? Я ж, зрештою, єдиний, на кому воно тримається! За ким ти визнаєш теологічну екзистенцію, як не за мною? І хто згодиться на теологічну екзистенцію без мене? Те, що релігія — мій предмет, так само незаперечне, як і те, що вона — не предмет міщанської культури. Відколи культура відкинула культ і зробила культ із себе самої, вона сама стала покиддю, і за якихось п'ятсот років світ так переситився нею і так від неї стомився, ніби, salva venia [122], виїв її цілий казан…
Саме тепер — ні, трохи раніше, вже як він повчальним тоном низав гладенькі фрази про себе самого як про охоронця релігійного життя, про теологічну екзистенцію чорта, — я помітив, що з ним знову сталася зміна: він уже не скидався на близького до музики інтелігентика в окулярах, як кілька хвилин тому, й сидів уже не в чемній позі в куточку канапи, a légèrement [123] погойдувався на округлому поруччі, сплівши на колінах пальці й великі відстовбурчивши. Коли він говорив, його роздвоєна борідка ходила вгору й униз. Над розтуленим ротом, в якому видно було маленькі гострі зуби, стирчали в обидва боки гостро накручені вусики.
Хоч я й закляк з холоду, а засміявся, побачивши цю нову метаморфозу.
— Ваш слуга покірний! — сказав я. — Радий познайомитися з вами ще й з таким, дуже гарно з вашого боку, що ви мені читаєте тут, у залі, privatissimum [124]. Позаяк мімікрія вас геть переінакшила, я тішу себе надією, що тепер ви ладні задовольнити мою цікавість і, щоб довести своє існування незалежно від моєї уяви, розповісте мені не лише про такі речі, які я сам знаю, а й про такі, які я хотів би дізнатися. Ви багато говорили мені про свій крам — пісковий час, а також про біль, яким треба платити за високі осягнення в житті, але нічого не сказали про кінець, про те, що буде після нього, про довічну сплату боргу. Ось що мені цікаво почути, а ви, хоч скільки вже сидите тут, жодного разу не забалакали про це. Хіба можна укладати угоду, не знаючи від літери до літери, чим доведеться платити? Шпарте! Як там живеться в Клеперлінових палатах218? Що чекає на тих, хто прихилився до вас, у вашому кишлі?