Я. Якби ти краще замовк, паскуднику!
Він. Ну ну, зразу гороїжишся. Тобі аби мовчати. Я ж не з родини Нічичирків. До речі, хоч яка матуся Ельза чуйна й стримана, а багато чого набалакала про своїх випадкових пожильців. Але я прибув до тебе на поганську чужину зовсім не для того, щоб мовчати, а щоб віч-на-віч підтвердити угоду й остаточно домовитися, що ми даємо й чим ти платиш. Я ж тобі кажу, що ми вже понад чотири роки мовчимо, а тим часом усе йде як по шнурочку, гладенько-рівненько, і є велика надія на успіх, ще трішки, і діло буде зав'язане. Сказати, як твої справи?
Я. Мабуть, скажіть, я повинен знати, як.
Він. Повинен, а ще й хочеш знати, і, мабуть, задоволений, що можеш дізнатись. Думаю навіть, що тобі аж свербить дізнатись це, і ти б аж скиглив, якби я не захотів тобі нічого сказати. І мав би чого скиглити. Ми ж бо з тобою перебуваємо в такому затишному, таємному світі, й обидва почуваємо себе в ньому як дома, справжній тобі Кайзерсашерн. Густе давньонімецьке повітря десь року тисяча п'ятисотого, незадовго до появи доктора Мартінуса203, з яким я був запанібрата і який пошпурив у мене булочкою, ні, чорнильницею, отже, до тридцятилітньої забави204. Згадай лишень. який тоді бадьорий рух панував у вас у Середній Німеччині, на Рейні і всюди, нестримно-веселий і судомний, тривожний рух, що вів за собою кару, — валки паломників до святої крові в Нікласгаузен у долині Таубера, походи дітей і облатки, з яких скапує кров, голод, "Черевик"205, війна і моровиця в Кельні, метеори, комети й великі знамення, стигмати206 на черницях, хрести, що з'являлися на вбранні людей, і дівоча сорочка з чудесним хрестом, що став прапором у поході на турків. Гарні часи, з біса німецькі часи! У тебе не теплішає на душі від думки про них? Тоді під знаком Скорпіона зійшлися відповідні планети, що майстер Дюрер по-вченому відтворив на медичній листівці207, і в німецьку країну прийшли з Вест-Індії милі гості, малесенькі живі гвинтики, тендітне плем'я фанатиків-бичоносців, — що, насторожився? Наче мова йде про мандрівний цех покаяльників, флагеллантів, що за свої і чужі гріхи лупцювали себе по спині. Ні, я кажу про флагеллантів, про невидимі крихітні створіння, що мають бичі, чи, пак, джгутики, як і наша бліда Венера, про spirochaeta pallida, — така їхня справжня назва. Але ти маєш слушність, усе це справді відгонить далеким середньовіччям, нагадує flagellum haereticorum fascina riorum [110]. О так, наші фанатики можуть діяти як fascinarii, але це в кращих випадках, як от у твоєму. Між іншим, вони вже віддавна досить чемні й одомашнені, і в старих країнах, де поселилися сотні років тому, не дозволяють собі таких дурних витівок, як зовнішні наростні, смердючі виразки й провалені носи. Як поглянеш на художника Баптиста Шпенглера. то не скажеш, що йому треба було б загорнути своє тлінне тіло в лахман і, йдучи, застережливо вимахувати калатальцем.
Я. Хіба і в Шпенглера таке?
Він. А то ж як! Думаєш, тільки в тебе? Я знаю, ти хочеш бути єдиний такий, і тебе сердить будь-яке порівняння. Любий мій, у кожній біді є повно товаришів! Звичайно, Шпенглер — esmeraldus. Недарма він завжди так соромливо й хитро кліпає очима, й недарма Інес Роде називає його потайним пронозою. Отож-бо й воно, Лео Цінк, faunus ficarius [111], поки що не вскочив у халепу, а чистенький, розумний Шпенглер зарані попався. А втім, що стосується Шпенглера, то можеш не хвилюватися й не ревнувати. Це нудний, банальний випадок, з якого нічогісінько не вийде. Це не Піфон208, щоб утнути з ним щось сенсаційне. Може, від того, що він підхопив, розум у нього трохи прояснів, він прилучився до духовної сфери. І, певне, він би так не приохотився до гонкурівського щоденника й до абата Галіані, якби не зв'язок з вищими силами й не таємна цидулка. Психологія, голубе. Хвороба, особливо ганебна, делікатна, таємна хвороба, створює певну критичну противагу світові, буденності, настроює бунтівливо, іронічно до міщанського ладу і спонукає людину шукати захистку в духовній царині, в книжках, у роздумах. Але в Шпенглера на цьому все й кінчається. Час, який він ще має, щоб читати, цитувати, пити вино і бити байдики, продали йому не ми, це зовсім не час, наповнений геніальними ідеями. Шпенглер — вичахлий, стомлений, не дуже цікавий відвідувач світських салонів, оце й усе. Так собі нидітиме, нарікаючи на печінку, нирки, шлунок, серце й кишки, аж поки одного дня втратить голос чи оглухне й через кілька років жалюгідно сконає з якимось скептичним дотепом на устах — і що далі? То випадок, не вартий уваги, там і не пахло осяянням, злетами й захватом, бо то був злам не розумовий, не церебральний, розумієш? Наші малі помічники не дбали про щось вище, шляхетне, там явно не було такої спокуси, не дійшло до метастазу в метафізичне, метавенеричне, метаінфекційне…
Я (з ненавистю). Доки ще я маю сидіти, мерзнути і слухати ваше нестерпне верзякання?
Він. Верзякання? Доки ти маєш його слухати? Знов завів своєї. Сміх, та й годі. Я ж бачу, що ти слухаєш дуже уважно, і тобі лише кортить дізнатись якнайбільше. Сам же тільки що хотів якнайбільше почути про свого мюнхенського приятеля Шпенглера, коли я принагідно згадав про нього, а якби я тебе не урвав на слові, то й досі б жадібно випитував мене про геєну та її кишло. Не прикидайся, що я набридаю! У мене теж є гонор, і я знаю, що не такий уже я непроханий гість. Одне слово, метаспірохетоз це менінгіальний процес, і я тобі скажу, що деякі наші маленькі помічники немовби мають особливе уподобання до вищого, полюбляють ділянку голови, менінги, dura mater, тверду мозкову оболонку, і pia [112], яка захищає тендітну внутрішню паренхіму, — тільки-но відбудеться перше загальне зараження, вони зразу ж жадібно кидаються туди.
Я. Ви як пописаному говорите. Видно, бандит вивчав medicinam.
Він. Не більше, ніж ти theologiam, тобто фрагментарно й вузько. Не будеш же ти заперечувати, що найкраще з мистецтв і наук ти вивчав тільки вузько й по-дилетантському? Тебе цікавив я. Дуже вдячний тобі. Але чи міг би я, бувши, за твоїми уявленнями, приятелем і сутенером Есмеральди, не мати особливої цікавості до цієї пікантної галузі медицини, яка стоїть найближче до її поля діяльності, просто-таки безпосередньо стосується її? Чи міг я не стати в ній бодай вузьким знавцем? Я справді дуже уважно стежу за наслідками новітніх досліджень у цій галузі. Item декотрі doctores [113] присягаються й божаться, що серед наших маленьких помічників є фахівці з мозку, аматори церебральної сфери, одне слово, virus nerveux [114]. Але вони дивляться на все крізь свої шори. Навпаки, це мозок прагне, щоб до нього прибули маленькі гості, нетерпляче чекає їх, як ти мене, це він їх закликає, приваблює до себе, вдаючи, наче й не міг на них очікувати. Згадай філософа, "De anima"209: "Велика дія спрямована на того, хто наперед налаштований витерпіти її". Ось бачиш, уся справа в налаштованості, в готовності, в закликові. Що декотрі люди схильні до чаклування більше, ніж інші, і що ми добре вміємо їх знаходити, пам'ятали вже шановні автори "Malleus"210.