Я рудник. Я невтомно, вперто йду
У штольні душ, і в їхній глибині
Шляхетний полиск зраджує мені
Людських страждань приховану руду.
Далі я забув. Пам'ятаю лише останній рядок:
І щастя вже давно не прагну я.
Оце поки що все про дочок, з якими Адріан налагодив по-родинному приятельські стосунки. Вони обидві цінували його, а під їхнім впливом і мати була високої думки про нього, хоч і вважала, що в ньому замало артистичності. Друзів дому, серед них і Адріана, чи, як його там називали, "нашого пожильця, пана доктора Леверкюна", час від часу вибірково, мабуть, по черзі, запрошували на вечерю у великій їдальні Роде, оздобленій надто монументальним, як на таку кімнату, буфетом з незвичайно багатим різьбленням, а решта гостей збиралися десь годині о дев'ятій або й пізніше, музичили, пили чай, балакали. То були колеги Клариси, кілька палких юнаків з розложистим "р" і дівчат з добре поставленими голосами; потім подружжя Кнетеріх: чоловік, Конрад Кнетеріх, природжений мюнхенець, зовні схожий на стародавнього германця, сигамбра чи убія173,— бракувало ще тільки закрученої коси на маківці,— людина невизначеного мистецького фаху, здається, художник, який іще по-дилетантському майстрував музичні інструменти й досить розхристано, нечітко грав на віолончелі, гучно сопучи орлиним носом, і дружина, Наталія, що ніби приїхала з Іспанії або ще з якоїсь екзотичної країни, з сережками у вухах, з чорними кучерями, які спускалися аж на щоки, також художниця; далі вчений, доктор Краніх, нумізмат і охоронець нумізматичного кабінету в музеї, що дуже гарно говорив: ясно, чітко, бадьоро й виразно, тільки що трохи задихався, бо був астматик; а ще два приятелі-художники, члени "Сецесіону"174, Лео Цінк і Баптист Шпенглер, — один, Цінк, австрієць з-під Больцано, що в товаристві ніби мав за свій обов'язок веселити всіх, улесливий блазень, трохи схожий на фавна, який, лагідно розтягуючи слова, ненастанно іронізував із себе й зі свого надміру довгого носа і смішив жінок — а це завжди добре діло — кумедним виразом круглих, близько посаджених очей, а другий, Шпенглер, родом із Центральної Німеччини, з пишними білявими вусами, світський скептик, іпохондрик, дуже начитаний. Він був заможний і мало працював, розмовляючи завжди всміхався і швидко кліпав очима. Інес Роде дуже недовіряла йому — чому, вона не уточнювала, але казала Адріанові, що він нещира людина, потайний пройда. Адріан же вбачав у Баптистові Шпенглері щось розумно-заспокійливе для себе й залюбки розмовляв із ним, — але набагато менше улягав домаганням іншого гостя, що довірливо силкувався подолати його холодну стриманість. То був Рудольф Швердтфегер, здібний молодий скрипаль, одна з перших скрипок цапфенштесерського оркестру, що поряд із двірською капелою відігравав значну роль у музичному житті міста. Білявий, середнього зросту, гарної статури, Швердтфегер народився в Дрездені, але походив швидше з Нижньої Німеччини і мав приємні манери, зовнішній лоск, властивий саксонській цивілізації, поєднуючи в собі добродушність і кокетливість. Він дуже любив відвідувати салони, кожен вільний вечір проводив принаймні в одному, але здебільшого в двох або й у трьох товариствах, радісно віддаючись фліртові з прекрасною статтю — і з молодими дівчатами, і зі зрілими жінками. З Лeo Цінком у нього були холодні, часом і гострі стосунки — я не раз помічав, що привабливі люди не дуже люблять одне одного, і це так само стосується й чоловіків, що мають успіх серед протилежної статі, і гарних жінок. Щодо мене, то я не мав нічого проти Швердтфегера, навіть був прихильний до нього, і його рання, трагічна смерть, яка для мене була пов'язана ще й з особливими, моторошними обставинами, вразила мене до глибини душі. Як тепер бачу перед собою того хлопчакуватого молодика, бачу, як він плечем поправляє на собі фрак, ледь опустивши один кутик рота, пам'ятаю його наївну звичку напружено й немов аж обурено дивитися на того, хто з ним розмовляв: він слухав кожне слово з розтуленими устами, і його синювато-сірі очі буквально нишпорили по обличчі співрозмовника, втуплюючись то в одне око на ньому, то в друге. Яких тільки гарних рис він не мав, уже не кажучи про хист, що також додавав йому чару. Йому була притаманна щирість, порядність, неупередженість до людей, по-мистецькому безкорислива байдужість до грошей і вигод, одне слово, якась чистота, що світилася в його — ще раз кажу — гарних синювато-сірих очах і на обличчі, хоч трохи й схожому на писок бульдога чи мопса, але по молодечому привабливому. Він часто грав із сенаторшею, з якої була непогана піаністка, — чим зачіпав за живе згаданого вище Кнетеріха, бо тому кортіло поцигикати на своїй віолончелі, а товариству набагато більше подобалося слухати Рудольфа. Його гра була чиста, культурна, правда, невеликого діапазону, але милозвучна й не позбавлена технічного блиску. Рідко можна було почути таке бездоганне виконання деяких речей Вівальді, В'єтана175 і Шпора176, сонати до мінор Гріга й навіть Крейцерової сонати177 та п'єс Сезара Франка. При всьому тому Рудольф був людиною простою, розум його формувала не література, а все ж він прагнув здобути схвалення інтелектуальних авторитетів — не тільки з марнославства, але й тому, що справді цінував спілкування з ними, сподіваючись завдяки йому піднятися вище, вдосконалитись. На Адріана він також зразу звернув увагу й почав упадати біля нього просто-таки занедбавши дам, цікавився його думкою, просив його акомпанувати, на що Адріан у той час ніколи не згоджувався, ладен був розмовляти з ним про що завгодно, й на музичні, й на немузичні теми, і — ось вам свідчення незвичайної щирості, але одночасно й беззастережного розуміння чужих бажань, природної культури — ніяка холодність, стриманість, відчуженість не могла його протверезити, відлякати й відштовхнути. Одного разу, коли Адріан не прийняв запрошення сенаторші й лишився у себе в кімнаті, бо в нього боліла голова і йому зовсім не хотілося бути на людях, до нього раптом з'явився Швердтфегер у візитці й широкій краватці, щоб умовити його, нібито за дорученням більшості чи й усіх гостей, таки приєднатися до товариства. Без нього, мовляв, так нудно… Це спантеличило Адріана, бо він був зовсім не з тих, на кому тримається товариство. Не знаю, чи він тоді здався й пішов до вітальні, чи ні. Але якщо навіть Рудольфів візит був тільки ще одним виявом властивої кожному потреби сподобатись, Адріана мала приємно здивувати така нездоланна довірливість.