Колись ми з ним були дійшли висновку, чи, радше, погодилися з часто висловлюваною думкою, що філософія — цариця всіх наук. Вона посідає серед них, вирішили ми, десь таке місце, як орган серед музичних інструментів. Вона їх оглядає, зводить у духовну єдність, упорядковує і висвітлює наслідки досліджень у всіх галузях науки, створюючи тим самим картину світу, всевладний і міродайний синтез, наочне визначення місця людини в космосі. Мої роздуми про майбутнє мого приятеля, про "фах" для нього, завжди приводили мене десь до таких уявлень. Різнобічні зацікавлення Адріана, через які я побоювався за його здоров'я, прагнення досвіду, завжди супроводжуване критичним аналізом, виправдувало такі мрії. Мені здавалося, що єдина прийнятна для нього форма існування — найуніверсальнішого, незалежного ні від кого ерудита й філософа; на щось більше уява моя була не здатна. І ось я довідуюся, що він нишком пішов далі, потай, нічим назовні не виявляючи цього, — бо він сказав про свою ухвалу спокійно, звичайними словами, — перевершив моє дружнє шанолюбство і присоромив мене.
Якщо хочете, є все-таки дисципліна, у якої сама цариця, філософія, стає служницею, чи, висловлюючись академічною мовою, допоміжною наукою, і ця дисципліна — теологія. Там, де любов до знань переходить у свою досконалішу форму, у споглядання найвищої істоти, першоджерела буття, у вчення про Бога й Божисте, там, можна сказати, ми досягаємо верховіть наукової гідності, найвищої і найшляхетнішої сфери пізнання, вершини думки; для натхненної душі це найвеличніша мета. Найвеличніша, бо там світські науки, наприклад, моя власна, філологія, а з нею й історія та інші, стають лише засобом пізнання священного і служать цій меті у глибокій покорі, бо вона, як каже Святе Письмо, "вища за всякий розум", і людський дух у цьому служінні бере на себе благочестивіші, побожніші обов'язки, ніж будь-яка вузька наука.
Усе це промайнуло в моїй голові, коли Адріан повідомив мене про свій вибір. Якби він зробив його, скоряючись інстинктові духовного послуху, тобто з потреби втихомирити в релігії, схилити перед нею свій холодний, розбещений перевагою над усіма інтелект, що все охоплював і так легко засвоював, я б зрозумів його. Це не тільки заспокоїло б завжди присутню в моєму серці невиразну тривогу за нього, а я був би ще й глибоко зворушений, бо sacrificium intellectus [23], неминучий наслідок споглядального знання потойбічного світу, треба тим вище цінувати, чим сильніший інтелект, принесений у жертву. Проте в глибині душі я не вірив у покору мого приятеля. Я вірив у його гординю, якою, зі свого боку, теж гордився, і не мав сумніву, що саме вона спонукала його так вирішити. Звідси й та суміш радості і страху, від якої я зблід, почувши про його намір.
Він побачив моє збентеження і пояснив його собі думкою про третього з нас, учителя музики.
— Ти, звичайно, думаєш, що Кречмар буде розчарований, — сказав він. — Я знаю, він би хотів, щоб я весь віддався Полігімнії83. Дивно, що люди завжди намагаються й інших звабити на свій шлях. Не всім на тому шляху добре йтиметься. Але я зверну його увагу на те, що музика літургією і своєю історією тісно пов'язана з теологією — навіть тісніше, і з практичного, і з мистецького боку, ніж із фізико-математичними науками чи акустикою.
Я, звичайно, помітив, що, говорячи про свій намір сказати це Кречмарові, він, власне, звертався до мене, і, лишившись сам, довго розмірковував про його слова. Певна річ, у порівнянні з наукою про Бога і службу Божу світські науки, а так само й мистецтво, і насамперед музика, мають службовий, допоміжний характер, — ця моя думка була суголосна нашим дискусіям про долю мистецтва, яке, з одного боку, допомагає нам, а з другого обтяжує нас меланхолією, про його емансипацію від культу, його культурну секуляризацію. Мені було цілком ясно, що на Адріанів вибір вплинуло бажання звести музику для себе, для свого майбутнього фаху до того стану, в якому вона, на його думку, перебувала в кращі часи, коли була тісно пов'язана з культом. Він хотів і музику бачити на одному рівні зі світськими науковими дисциплінами, нижче за ту сферу, адептом якої він став, і в уяві моїй мимоволі виникла немов бароккова картина, величезний вівтарний образ, на якому всі мистецтва й науки покірно складають шану апофеозові богослів'я.
Коли я розповів Адріанові про це своє видиво, він зареготав. Він тоді взагалі був дуже веселий і жартівливий — та й не дивно, бо хіба та хвилина, коли ми вилітаємо з гнізда, назустріч волі, коли за нами зачиняється шкільна брама, ми залишаємо дім, де виховувались, і перед нами відкривається широкий світ, не найкраща в житті, хіба ми не чекаємо на неї з хвилюванням у серці? Завдяки музичним екскурсіям з Венделем Кречмаром у більші сусідні міста Адріан уже раніше трохи скуштував широкого світу, а тепер Кайзерсашерн, місто відьом і диваків, місто з крамницею музичних інструментів і труною імператора в соборі, мав назавжди відпустити його. Віднині він уже тільки гостем, усміхаючись як людина, що бачила й інше, часом ходитиме його вулицями.
Чи й справді так було? Чи Кайзерсашерн коли-небудь відпускав його? Чи не був завжди з Адріаном, хоч би куди пролягали його шляхи, і чи не він визначав усі його вчинки коли Адріан вважав, що сам їх визначає? Що таке воля? Тільки байдужість вільна. Характерне не буває вільне, на ньому поставлене тавро небуденності, воно визначене і пов'язане зi спорідненими явищами. Хіба не проглядав Кайзерсашерн у рішенні мого приятеля вивчати теологію? Адріан Леверкюн і це місто — звичайно, разом це дало теологію. Потім я питав себе: а чого ж я сподівався? Згодом Адріан став композитором. Та хоч він компонував дуже сміливу музику, чи була то "вільна", космополітична музика? Ні, не була. То була музика людини, що так ніколи й не вирвалася на волю, вона в усьому, до найпотаємнішого геніально-химерного сплетіння мелодій, у кожному своєму зашифрованому звукові й подихові лишається характерною музикою, музикою Кайзерсашерна.
Він, як я вже казав, був тоді дуже веселий. Та й чого б йому не бути веселим! Від усного екзамену його звільнили на основі відмінних письмових робіт, він попрощався, подякувавши їм за їхню увагу й науку, зі своїми вчителями, у яких повага до вибраного ним факультету приглушила образу на нього за те, що він так зневажливо-легко засвоював їхні уроки. І все-таки шановний директор "Школи братів убогого чину", померанець доктор Штоєнтін, який викладав Адріанові грецьку, середньоверхньонімецьку й давньоєврейську мови, не втримався, щоб не нагадати йому про це, коли окремо прощався з ним.