Ці слова знов стали для декотрих слухачів сигналом залишити залу: то були вчені Унруе, Фоглер і Гольцшуер. Я помітив, що один із них, виходячи, стиснув долонями скроні. Проте Сикст Кридвіс, у якого вони збиралися на диспут, лишився на своєму місці, дарма що на вигляд був дуже схвильований; отже, в кімнаті ще було чоловік із двадцять, хоч дехто вже підвівся, ладен утекти. Лeo Цінк, злісно, очікувально звівши брови, сказав: "О Боже!" — як звичайно казав, коли йому треба було висловити свою думку про чиюсь картину. Леверкюна, неначе боронячи його, обступили три жінки: Кунігунда Розенштіль, Мета Некеді і Жанетта Шойрль. Ельза Нічичирк лишилася стояти віддалік.
І ми почули:
— Отак Диявол вірно дотримував свого слова двадцять і чотири роки, а тепер усьому цьому настав нарешті кінець, я, убивця і розпусник, закінчив свою працю, і, може, з ласки Господньої створене в злі виявиться добрим, я не знаю. Може, Бог зарахує мені те, що я шукав важкого, не жалів себе, може… може, мені зарахується й те, що я так старався, так уперто працював над своїм твором, поки докінчив його, — не маю відваги стверджувати цього й не маю відваги сподіватися. Мій гріх такий великий, що його не можна простити, а я ще й непомірно збільшив його, міркуючи собі, що провинну невіру в можливість ласки і прощення Всемилостивий уподобає найдужче, хоч і знав же, що такий зухвалий розрахунок остаточно відверне від мене Боже милосердя. Але, спираючись на це, я пішов іще далі у своєму мудруванні й виснував собі, що найбільша гріховність має стати найвагомішою спонукою для Всеблагого виявити свою ласку. Отак, ідучи все далі й далі, я розпочав нечестиве змагання зі Всемилостивим на небі, а що невичерпніше, чи Його милість, чи моє мудрування, — ви самі бачите, бачите, що я проклятий навіки і мені немає прощення, бо я наперед відкинув його своїм мудруванням.
Але час, який я давно колись купив, заплативши за нього своєю душею, скінчився, і перед кінцем я скликав вас, любі моєму серцю сестри і братове, бо не хочу приховувати від вас свою духовну смерть. А ще прошу вас, не згадуйте мене лихим словом і передайте моє братнє вітання й тим, кого я забув запросити, хай вони теж не мають на мене ні за що зла. А тепер, коли все сказано і ви все знаєте, я на прощання заграю вам дещо з того, що я підслухав, коли Сатана грав на своєму чудесному інструменті, а трохи з того, що мені наспівали хитрі діти.
Він підвівся з-за столу, блідий, як смерть.
— Цей чоловік божевільний, — пролунав серед раптової тиші чіткий, хоч і астматичний голос доктора Краніха. — В мене давно вже щодо цього не лишилося жодного сумніву, і я дуже шкодую, що серед нас немає лікаря-психіатра. Як нумізмат я почуваю себе тут цілком некомпетентним.
На цьому слові він вийшов.
Леверкюн, в оточенні названих вище жінок, а також Збройносена і нас з Геленою, сів до брунатного фортепіано й почав правою рукою гортати аркуші партитури. Ми побачили, як по щоках у нього покотилися сльози й закапали на клавіші. Він ударив по мокрих клавішах і видобув із них різко дисонансний акорд. Одночасно він розтулив рота, наче хотів заспівати, але з уст його злетів тільки жалібний зойк, що навіки залишився у моїх вухах. Схилившись над інструментом, він розгорнув руки, наче хотів обняти його, і раптом упав, як підтятий, додолу.
Пані Нічичирк, що стояла далі від нас, опинилася біля нього швидше, бо ми, не знаю чому, на якусь мить завагалися, не зважуючись підійти ближче. Вона підвела голову непритомного і, тримаючи його у своїх материнських обіймах, крикнула, обернувшись до спантеличених гостей:
— Розходьтесь, усі розходьтесь! Нічого ви, міські люди, не тямите, а тут потрібна тяма! Він, сердешний, багато казав про ласку Господню, не знаю, чи він її матиме. А от людського співчуття, повірте мені, йому не забракне!
Післямова
Працю завершено. Старий чоловік, пригноблений, майже зламаний страхіттями часу, в який він писав, і тими, що стали змістом його праці, з несміливим задоволенням дивиться на високий стос наповненого життям паперу, наслідок його зусиль, плід цих років, насичених спогадами і подіями сьогодення. Виконано завдання, для якого він не був народжений, призначений природою, але був покликаний любов'ю, вірністю і причетністю до того, кого це завдання стосувалося. Все, що я міг зробити, на що спромоглася моя відданість, — зроблене, і я маю цим задовольнитися.
Коли я почав занотовувати ці спогади, писати біографію Адріана Леверкюна, не було ані найменшої надії на те, що вона стане відома громадськості,— і через її автора, і через мистецькі уподобання героя. Тепер, коли держава-потвора, що тримала тоді у своїх мацаках цілу частину світу і навіть більше, відгуляла свої гулі, коли її матадори наказують своїм лікарям дати їм отрути, а потім облити тіла газоліном і підпалити, щоб від них нічогісінько не лишилося, — тепер, кажу, можна, мабуть, сподіватися на опублікування мого твору, яким я продовжую своє служіння приятелеві. Але Німеччина з вини тих лиходіїв зруйнована дощенту і навряд чи скоро знов стане здатна до якоїсь культурної активності, хай то буде тільки видання книжки, тож я часом справді вже міркував про шляхи і способи передачі цих записок до Америки, щоб їх спершу отримали тамтешні мешканці в англійському перекладі. Мені здається, що це не дуже суперечило б переконанням мого покійного приятеля. Правда, до думки про те, що самий предмет моєї книжки буде чужий людям тамтешньої культури, додається побоювання, що переклад її англійською мовою, принаймні в деяких, надто прив'язаних до німецького ґрунту партіях, виявиться неможливим.
А ще я передбачаю, що коли я кількома словами складу звіт про життєвий кінець великого композитора і поставлю останню крапку у своєму рукописі, мене охопить почуття душевної порожнечі. Мені бракуватиме праці над ним, бо хоч як вона хвилювала мене і ятрила мої душевні рани, хоч яка була виснажлива, але й, даючи мені щоденне почуття виконаного обов'язку, допомагала прожити ці роки, які серед цілковитого дозвілля було б іще набагато важче витримати, і я тепер марно сушу собі голову, яка діяльність у майбутньому зможе мені її замінити. Щоправда, причини, які змусили мене одинадцять років тому піти з посади викладача гімназії, розвалюються під грім історії. Німеччина вільна, наскільки можна назвати вільною знищену, взяту під чужу опіку країну, і може бути, що моєму поверненню до праці в школі скоро ніщо більше не заважатиме. Монсеньйор Запарканнер якось уже звернув на це мою увагу Чи випаде мені знов прилучати старшокласників гімназії до шару культури, в якому пошана до богів глибин і моральний культ олімпійського розуму і ясності зливаються в одну побожність? Та ба, я боюся, що за це дике десятиріччя виросло покоління, якому моя мова буде так само мало зрозуміла, як мені його мова, боюся, що молодь моєї країни стала мені надто чужа, щоб я ще міг бути її вчителем, навіть більше: сама Німеччина, моя нещасна батьківщина, стала мені зовсім чужа, якраз тому, що, передбачаючи її страшний кінець, я стояв осторонь від її гріхів, ховався від них у самоту. Хіба я не повинен спитати себе, чи добре я робив? І знову ж таки: хіба я щось робив? Я був відданий трагічно визначній людині до самої її смерті і відтворив її життя, яке ніколи не переставало викликати в мене любов і страх. Мені здається, що, мабуть, саме ця відданість примусила мене нажахано втекти від провини своєї вітчизни.