Доктор Фаустус

Сторінка 13 з 190

Томас Манн

Ознака такої архаїчно-невротичної патології і потаємної духовної схильності — численні "оригінали": диваки й тихі напівбожевільні, що живуть у його стінах і, так само як старовинні будівлі, створюють його колорит. Їхня протилежність— "хлоп'яцтво", діти, що біжать за ними, глузують із них, а тоді тікають, охоплені забобонним страхом. Старих бабів певного типу за певних часів не довго думаючи оголошували відьмами — просто через їхній потворно-мальовничий вигляд, який, мабуть, по-справжньому й формувався під впливом тієї підозри, остаточно виливаючися в образ відьми, створений народною уявою: маленька, стара, згорблена, на вигляд підступна, тонкогуба, закислі очі й гачкуватий ніс, костур, яким вона кожної хвилини може замахнутися, а ще в хаті кіт, сова або якийсь птах, що вміє говорити. В Кайзерсашерні ніколи не бракувало таких бабів, і найпопулярнішою, найубогішою і найстрахітливішою з них була "підвальна Ліза", яку прозвали так, бо вона мешкала в підвалі у провулку Мідярів, — вигляд її настільки відповідав уявленню забобонних людей про відьму, що навіть цілком неупереджених городян, коли їм траплялося зустріти її, особливо як за нею бігли хлопчаки і вона лютими прокльонами відганяла їх, охоплював архаїчний страх, хоч Ліза напевне не робила нікому ніякого лиха.

Тут я дозволю собі одне зухвале зауваження, яке мені підказує досвід наших днів. Для того, хто любить називати речі своїми іменами, в самому слові й понятті "народ" завжди є щось архаїчно-обачне, і він знає, що коли масу підбивають на лихі, ретроградні вчинки, її величають лише "народом". Що тільки на наших очах і не зовсім на наших очах не робили в ім'я народу такого, чого б, мабуть, не зробили в ім'я Бога, в ім'я людства чи в ім'я права! Але народ таки дійсно завжди залишається народом, принаймні в його структурі є певний архаїчний шар, і мешканці Малого провулка Мідярів, Лізині сусіди, які в день виборів віддають свої голоси соціал-демократам, одночасно можуть вбачати щось демонічне в бідній бабусі, що не може стягтися на якесь помешкання не в підвалі, і, побачивши її, хапають своїх дітей, щоб вона не зурочила їх лихим оком. Якби таку жінку знов засудили на спалення — а сьогодні вже й це навіть можна собі уявити, тільки трохи змінили б звинувачення, — вони стояли б за огорожею, спорудженою магістратом, дивилися б на вогнище, проте, мабуть, і не подумали б збунтуватися. Я кажу про народ, але такий прадавній, щиро народний шар є і в самих нас, і, як чесно признатися, я не вважаю релігію найдієвішим засобом, що не дав би йому вихопитися назовні. Тут, по-моєму, може допомогти лише література, що вчить гуманізму, проголошує ідеал вільної, досконалої людини.

Та вернімося до Кайзерсашерна. Був там іще один чоловік непевного віку, який від кожного несподіваного крику мимоволі задирав ногу й починав дриґати нею, а на обличчі в нього з'являвся сумний вираз і потворна усмішка, наче він просив пробачення у вуличних дітлахів, що, горлаючи, гналися за ним. Далі, жила в Кайзерсашерні якась Матильда Шпігель, що вбиралася так, наче потрапила туди з іншого сторіччя: вона носила сукню з рюшами та з шлейфом і "фладус" — смішне слово, власне, скалічене французьке "fIute douce", що взагалі означає "лестощі", але тут дивну зачіску разом із таким самим дивним капелюшком. Ця особа, яскраво нафарбована, але далека від думки про якісь неморальні вчинки, бо була для цього надто дурна, гуляла, набундючившись, вулицями Кайзерсашерна в супроводі двох мопсів у старих атласних попонках. Був там ще, нарешті, дрібний рантьє з червоним носом у бородавках і з важким перснем із печаткою на вказівному пальці; прізвище цього чоловіка було Ляск, але діти прозвали його "Тьох-тьох" за химерну звичку до кожного слова додавати цей безглуздий приспів. Він любив ходити на вокзал і, коли відходив товарний поїзд, підіймав палець з печаткою і застерігав чоловіка, що сидів на задній платформі останнього ватна:

— Глядіть не зваліться, тьох-тьох, не зваліться!

Я відчуваю, що роблю не дуже добре, вставляючи в свою розповідь спогади про цих химерних людей, але ці постаті, цей, так би мовити, громадський атракціон, був надзвичайно характерний для психічного образу нашого міста, обрамленням, у якому протікало життя Адріана до його вступу в університет, тобто вісім років його юності, а також і моєї, проведеної поряд із ним, бо хоч я, відповідно до свого віку, вчився на два класи поперед нього, у перерви на оточеному муром подвір'ї ми трималися разом, осторонь від моїх і його однокласників. Бачилися ми й після обіду, там, де жили учнями: то він приходив до мене, в кімнатку над аптекою "Спасенні вісники", то я до нього в дім його дядька на Парафіяльній, 15, де в мезоніні містився відомий на цілий світ леверкюнівський склад музичних інструментів.

VII

Це було тихе місце, осторонь від ділової частини Кайзерсашерна, від Ринкової вулиці і яток торгівців старим мотлохом, крива вуличка без тротуарів недалеко від собору. Дім Ніколауса Леверкюна був найпоказніший на ній: чотириповерховий, не рахуючи спадистих, надбудованих у формі еркера приміщень на горищі, справжній міщанський будинок шістнадцятого сторіччя, що належав ще дідові теперішнього власника, з п'ятьма вежами вздовж чільної стіни на другому поверсі над брамою і вже тільки чотирма, але з віконницями, на третьому — там уже були житлові приміщення, а назовні, на відміну від голих, навіть не потинькованих стін нижніх поверхів, починалося дерев'яне різьблення. Сходи також розширювалися аж від помістка другого півповерху, розташованого досить високо над цегляними сіньми, тому відвідувачам і покупцям — а вони, бувало, приїздили здалека, з Галле і навіть з Лейпціга — доводилось долати досить важкий шлях, щоб дістатися до бажаної мети, але до неї, як я сподіваюся зараз довести, варто було зіп'ястися й стрімкими сходами.

Ніколаус Леверкюн, удівець — дружина його померла молодою, — до Адріанової появи жив у будинку сам із економкою пані Бутце, що віддавна господарювала в нього, служницею і молодим італійцем з Брешії на ім'я Лука Чімабуе20 (він справді носив прізвище художника доби треченто, відомого своїми мадоннами), своїм помічником і учнем у майструванні скрипок, бо дядько Леверкюн був ще й скрипником. У нього було попелясте, завжди розпатлане волосся, безбороде, приємне, дуже вилицювате обличчя, гачкуватий, навислий ніс, великий, виразний рот і пильні карі очі, в яких світилися розум і доброта. Вдома він завжди ходив у широкій, застебнутій по саму шию блузі з бумазеї, яку звичайно носять ремісники. Я думаю, що бездітний удівець радо взяв у свій аж надто великий дім хлопця рідної крові. Я чув також, що його брат із Бухеля платив за сина в гімназію, але за житло й харч Ніколаус Леверкюн нічого з нього не брав. Він покладав на Адріана великі надії, хоч і не знав ще, чого саме сподівається від нього, і ставився до хлопця, мов до рідного сина, а крім того, був дуже задоволений, що сидить тепер за столом з одним зі своїх родичів, а не лише з названою вже пані Бутце і — за давнім, патріархальним звичаєм — з челядником Лукою.