— Ножа?!
— Так. Іди й подумай.
X
До Розлуча обоз дістався аж четвертого дня. Надворі лютувала заметіль, проте ватагу стрічали всім селом, з хлібом-сіллю. Юр Кошута прийняв од громади дарунки: сувій льняного полотна на білизну пастухам, гору білих рукодільних шкарпеток, в'язку виправлених шкур на кожушки, бочку меду, ночви свічок, віз борошна. Чемно подякувавши, Кошута по пам'яті повідомив, скільки в кого прибуло ягнят, телят, лошат, та ось голос його зірвався:
— Громом спалило сорок і три вівці. Прошу відсудити судом, і порадьтеся, чи можу на будуче брати під свою оруду людське майно.
Зі словом від громади виступив дев'яносторічний сухорлявий, але моторний і на вигляд ненабагато старший за Юра Клим Маринич, Миколин дід.
— Громада низько тобі кланяється, сину, — промовив тремтливим тенорком. — У річках нуртує зрадлива хвиля. У лісі стогне лютий звір. У небі котиться стрімкий грім. Ми віримо, що ти сумлінно пантрував наше добро і не мав ріски сну в оці. Нам невпродиво твій нестерпучий жаль, бо ти — чесна людина. Посполом дякуємо за службу. — Старий обвів юрбу звеселілим зором. — Рости великий, сину.
Навколо забринів смішок, заплескали в долоні. Клим Маринич поцілував ватага в скроню і за руку привітався з пастухами. На його знак дівчата піднесли полонинцям наповнені кварти. Ми випили, хекнули і в супроводі натовпу рушили до церкви. Парох нездужав. Та він і не потрібен був.
— Отче наш на небесах, — солодко, як Златоуст, затуркотів прощений громадою Кошута. — Будь милостивий до нас, Господи, Боже наш, і хай славиться ім'я твоє, і хай славиться спогад про тебе високо в небі і внизу на землі...
— Хай буде царство твоє над нами нині і завжди,— схлипнув тенорок діда Маринича. Для оказії він чисто поголився, між чорними, трохи понурими вусами, на які з заздрістю задивлялися й парубки, жевріла лагідна усмішка. — Прости і помилуй нас, що б ми не зробили проти тебе, і не вводь нас у спокусу.
— А чого Бог вводить у спокусу? — голосно прошепотів Микола Маринич, не спускаючи з діда покірного погляду. На леґіника покосилися, і він услід за дідом повторив: — А врятуй нас від зла, бо твоє царство... Мій дідо — як лісовий див... і во віки віків.
— Ввечері прошу всю ватагу до себе додому,— підняв руку Кошута.— 3 жінками, хто жонатий.
Над юрбою зринув гомін, полилися бубонці сміху.
— Переспали в барвінку, а на ранок... — Побачивши мене, Микола прикусив язика і опередь товаришів шугнув у натовп.
— День за днем... Багатвечір на порозі, — бубонів Юр, під руку ведучи діда Маринича.
— Ксеню! — наздогнала мене Крицякова Олена.— Бачилася з твоєю, Ксеню. Де таку білозірку надибав?
— У темному лісі.
— То й видно. Між людьми давно була б у парі. Не ображайся, але я подумала: "Ади, бурлиголова! Хіба він її вартий?!"
— Невартий?
— Ще подумала: цій любасці потрібне щастя. Перед нею треба розплистися медом і молоком. А він — сухий, калічений, злодумний...
— Ти ж не куштувала який.
— Гарна! — прицмокнула Олена, пропустивши між вуха мовлене мною.
На оболоні вирувало людське стовпище. Олена пішла вилучати товар, а я з в'язкою сіна на возі поїхав додому.
Дружана відкинула ворота, метнула в мене далекий і променистий, як сонце, погляд і, взявшись за кантарок, допровадила конячину в затишок оборога.
— Я розпряжу, Ксеню. Там тепла вода, іди митися.
У сінях я зняв із себе зітлілий сардак, зітлілі гачі, зітлілу сорочку. Мені здалося, що й караоін зітлів, і я колупнув нігтем деревко. Помившись і натягнувши свіжу білизну, впав на лежанку, розкинув важкі од втоми руки.
"А що має казати Юр Кошута? Тяжко дається хліб у горах".
У світлиці все було переставлене на краще, образи окутані рушниками, пахло хвоєю.
— Поїж, — сказала Дружана, нахилившись. Я погладив їй руку.
— А ти?
Ми їли з полив'яної миски, перезираючись, і всміхалися. Прийшло просте й незгірше життя.
— Кошута запросив у гості. Підемо?
— До нас навідувалась Олена.
— Про що ви розмовляли?
— Вона розповіла, як ти мало не застрелив дяка.
— Нема що згадувати.
— То правда?
— Чиясь вівця блукала на царині. Я загнав на обору і поїхав на звал по дрова. Повертаюся — шарварок. Дяк обзиває злодієм. Попік йому м яке місце дробом.
Дружана розсміялась, потому звела брови і спитала:
— Що з Оленою?
— Гасом ошпарилася. — Чи через втому, чи тому, що обвітрилося, в мене запекло і стерпло обличчя.— Гасом,— повторив я, дивлячись на мальований глечик у закутні.
— Вона була гарна, Ксеню? Я кивнув.
— Дуже?
— Як ти. І ви були б надзвичайно схожі.
Знявши кептарик, Дружана лягла побіч мене, уткнувшись лицем у плече.
— Не ховайся,— сказав я, перебираючи пальцями дрібненькі завитки кіс на її скронях. — Я хочу тебе бачити.
— Ксеню, — мовила вона тихо. — У нас справді буде гуцулик. Тепер справді.
— Син?
— А хто кого більше любить? — поривчасто підхопилась Дружана і, сміючись, сперлася мені на груди. — Якщо ти мене більше любиш, народиться син. Коли я... Ну, хто кого більше любить? Хто більше любить, Ксеню? Чуєш? — затермосила вона мене. — Хто кого більше любить?
— Я.
Вона заперечливо крутнула головою.
— Ні. Я тебе так чекала!..
— І я вернувся додому багатим господарем. Ми на весь рік маємо що їсти і маємо чудову ношу. Щонеділі будемо кликати когось у гості, а в будень я займуся... Вгадай чим?
— Щось змайструєш.
— Найкраща і найрозумніша, я займуся різьбярством. Першим ділом вирізьблю твій портрет.
'Різьбярством, — уже впевнено міркував я. — І не яким-небудь. Треба виписати книжок. Може, я прославлю ці занедбані гори?"
Кортіло сказати про це вголос, сказати набагато більше, а іншими словами, вигадати себе в приємній для серця історійці.
— Уся наша хата буде в оздобах, — мовив я пихато, ледь ворушачи губами.