— Так?
— Я її нікому не відпродам.
Дружана засміялась, заглядаючи мені у вічі.
— Ти її так вичічкаєш, що нам страшно буде зайти.
— Я поселю тебе з сином у зимарці.
— Боже!
— Посаджу на хліб і воду. Всі сили і всі гроші оддам мистецтву.
— Ти добрий, пошануй нас.
— Я злий! — сказав я хриплуватим моторошним басом.— Я ненавиджу Міттельштедта.
— Хто це?
— Німець. Офіцер. Наш ескадронний командир. Він читав нам книжку одного російського письменника про війну росіян з Наполеоном і вчив, як бити росіян. Це не армія, а вал, говорив він. Вал треба розсікати, заходити в тил і оточувати.
— Хочеш побалакати про війну?
" — Хай їй чорт! — Я схопився з лежанки. — Одягайся. Йдемо в гості.
— Не нап'єшся?
— А що?
— Не треба.
— Не наврочуй, сонечко. Я тебе безтямно люблю, і в нас буде син.
— Я думала... Інколи мені здається, що ти сердитий.
— Я протестую не проти людей, а проти неволі. Я — за повну волю і розум, за самовизначення людини. Мабуть, у наш час у цьому нема нічого поганого... Але я заговорив, як книжник. Вибач.
Надворі пощипував мороз. Ми йшли шпаркою ходою, тримаючись за руки. Я подумав, що ми, мабуть, непогана пара. Правда, в мене псувався настрій. Щось причаїлося на споді душі і волало: "Треба бути щасливим. Треба..." Я намагався заглушити його, це немовби вдавалося, та настрій спадав.
Ми пройшлися за село і звивистим плаєм вибралися на дикогір'я.
— Знаєш, Ксеню, — захоплено вигукнула Дружана.— Тут усе як у Красному Долі.
— У крайній хаті, ось там, — показав я внизу, — авст-ріяки до смерті побили господаря. Лишилося четверо дітей.
Дружана спохмурніла, я провадив далі:
— Бачиш ґаночок з флюгером? Там мешкав Максим Третяк.
— Ти розповідав...
— Смереку без вершка бачиш? Під нею австріяки застрілили Павла Супору, мого стриєшного брата. Я з Су-порами не сходився. Це були єдині в селі люди, які не допомогли мамі, навіть пробували з нею судитися за хату. Але австріяки вбили Павла під тою смерекою. Онде дяків осідок.
— Якому ти припік м'яке місце дробом?
— Правда, я не признався, що мав з ним старі рахунки. Колись розповім. У пароха я малим крав сливи. Коли вони достигали, я наїдався.
— Ксеню, а тепер ти не голодуєш? Ти так мало їси, що я боюся.
— Ні, — засміявся я. — Я живу пам'яттю.— Очі її заповнив смуток, і я додав: — Ні, Дружано. Наїдаюся досхочу. Справді.
Раптом мене немовби хто смикнув за полу, і я відчув, що червонію від сорому.
— Поки зійдемо — смеркнеться,— сказав я.
— Ходімо, — озвалася Дружана і теж чогось спалахнула.
— Замість питати про дурниці, — сказав я, — розповідай про Красний Діл.
— У сусідстві з нами мешкала цікава жінка, — мовила Дружана, подаючи руку.— Чоловік довгі роки мріяв покрити бляхою хату. Жили ощадливо. Перед війною сподіванка справдилась, та жінка лишилася сама. Вона ходила селом і вихваляла чоловіка: "Божечку, що за добра душа! Божечку, який шпаровитий!" Хата стояла на груни-ку, світилася блискучим дахом, і молодиця глипала на осідок, набожно склавши руки. Якось посеред дня звіялась буря і зірвала дах. Клапті рознесло, почіпляло на дерева. Молодиця прибігла до нас сама не своя. Батько каже: "Не побивайся, молодице, накриємо хату". А Павлина: "Божечку, якби ви узріли, як воно файно летіло!.. Чую, дудонить. Я надвір, а вітер несе, несе... Якби ви, Стаднику, виділи!" І кожному стрічному — те саме: "Божечку, як файно летіло!" Через місяць з фронту прислали похоронну і пачку чоловікових листів. Щовечора Павлина приходила й, плачучи, читала мені листи. Чоловік писав, що любить її, що тужить, вона опухала від сліз, голос охрипав до шепоту, та продовжувала читати, доки не падала від знемоги.
Дружанині вії затремтіли, і на очі виступили сльози.
"Надто ти трагічна в мене", — подумав я.
Вона легко и упевнено йшла попереду, ледь схиливши набік голову. З кожного руху щось мені наспівувало, але було в тому багато таємничого і незбагненного. Воно нагадало про себе і в гостях, коли я сидів між захмелілими хлопцями, а Верешко запросив Дружану до танцю.
У неї був трохи спантеличений вигляд, і я їй підморгнув. Дружана всміхнулася. Вона й танцювала з тою застиглою усмішкою, і я спохватився, що цілком її не розумію, що вона належить не мені.
— Що в тебе за скрута, Ксеню? — запитав ватаг, вмощуючись поруч.
— Усе гаразд.
Старий хитнув головою і пробурмотів:
— Тут, я тобі скажу, маркітно. В полонині було відрадніше. Коли світ у надсаді, людині треба висоти і просторів.
Верешко хвацькувато потрясав чуприною і притоптував. Чигрин з Данилкою пливли в танку, як пара лебедів. Хлопці, опершися ліктями на ляду, п'яно гуторили про російських генералів, про війну.
— На Черемош їм не заманеться.
— Ходять чутки, що Бем-Ермолі4 готує контрнаступ;
— Фішер5, утікаючи, погрожував, що половину Буковини зашле у Талергоф6.
— Це той, що благословляв гуцульський легіон?
— Той самий пес.
Хотілося крикнути: "Замовчіть!.. Замовчіть і посидьте тихо!"
— Румунія лагодиться виступити на боці Антанти.
— Якщо на Буковину прийдуть румуни, то нас вважатимуть підсобниками Бем-Ермолі.
— А тепер Бем-Ермолі вважає нас підсобниками росіян.
— Допомагаємо?
— Так виходить.
— Знищення!
— Для всіх — зрадники... Для всіх держав світу.
— Випийте, хлопці.— Я наповнив чарки, а коли вони випили, налив знову.— Дай Боже здоров'я, хлопці! Дай Боже, хлопці!
— Дай Боже, Ксеню!
— Дай Господи!
— Нащо споюєш? — посміхаючись, спитав Кошута.
— Чого сердишся? — прошепотіла Дружана, сідаючи на ослін з другого боку.
Я підняв чарку.
— Шановна ватаго! Пропоную випити за здоров'я Юра Кошути. За те, щоб і на той рік цим гуртом рушили в полонину.