Біля купи труців на камінному тапчані, де парох на Йорданські свята складав необхідне при відправі причандалля, стояла цеберка з документами. Коли на підводі був мрець, офіцер першим ділом вибирав з кишень і шпурляв до цеберки документи, тоді солдати переносили тіло.
Хата була вистуджена. Я розтопив плиту. Дружана заходилася зшивати подушки. Вона працювала мовчки. Взагалі, відколи нас викинули з домівки, вона лише відповідала на мої запитання.
Надвечір дорогою зашкандибали піхотинці. Хто йшов зі зброєю, хто голіруч, хто провадив під руку пораненого. Солдати зупинялися випити води і брели далі. Вночі на несідланих гуцульських конях проскакали вершники — рештки розбитої армії. Наступного дня ми чекали австрійців, та вони не появлялися. Падав мокрий сніг. Над білогривими вершинами висіло злиняле зимове сонце. На дорозі почалася чалапавка, Черемош рвався з берегів мутною холодною хвилею і виколочував із зарінків гіркий дух зіпрілого пруття.
Ми злагодилися в полонину. Виїхали за північ і дісталися на місце в присмерки. Тут уже підмерзали потоки, зашкаруб сніг.
Хлопцям ситуація була більш відома. Виявилося, що наступ уздовж Чорного Черемошу для росіян не відіграв ніякої ролі, це був відвідний удар: загубили армію, зате взяли на півдні Кирлибабу й успішно просуваються по Золотій Бистриці на Якобени.
— Після провалу в Галицьких Карпатах, — міркував Юр Кошута, — ні ті, ні другі не поткнуть носа на Черемош. Можна сміливо сходити з полонини.
Наш обоз розтягнувся майже на кілометр. Рухалися мляво. Лив дощ, тіпала снігова хурделиця, вночі дорога вбралася в ожеледь. Між вкритими тужавим снігом цари-нами лежали темні, наповнені гомоном підступних потоків прірви. Мене томила нудьга. Коли зупинилися на перепочинок, я підкликав Миколу Маринича.
— Куриш?
Хлопець закрутив великими, темними, як окалина, зіницями Й розгублено всміхнувся.
— Звикаю.
Я дав пушку з тютюном й виждав, доки досмокче цигарку.
— От прийшли росіяни, — сказав я. — Будуть забирати в рекрути. Підеш?
— Атож.
— Не сховаєшся?
— Ні, — мовив леґіник зміцнілим баском. — Бо коли втекти з самого фронту, то для начальства — пропав безвісти і нема клопоту.
— Значить, втікати з фронту — надійніша справа? А хтось за тебе проливає кров!..
— Чого за мене?
— А якщо перед мобілізацією змовитися і розбігтися?
— Переловлять.
— Краще втікати з фронту, краще самому? — спитав я.
— Так.
— Вовча в тебе натура.
На Миколиному лиці не здригнувся жоден м'яз.
— Тут до справжнього бунту ніколи не дійде.
— Тут усе перекосилося, правда?
Хлопець похмуро мовчав, мовби докоряючи собі за нерозважливу відвертість.
— Біжи, — сказав я. — Он з коня кантарок злетів. Він здивовано зиркнув на мене і почовгав пріч. Чигрин весь час стояв збоку, не втручаючись у нашу
бесіду, а тепер спитав:
— Як?
— Слизоніздрі.
— Треба привчати трохи. Ще легкі розумом.
— Черемош набухає.
— Боюся, що забрало мости.
Мов наздоганяючи присмерки, подув вітер. Я дав коням волю, відпустивши віжки, підняв комір сардака, заплющив очі.
— Коли я почав жити? — запитав себе раптом вголос.— Того дня, коли дяк побив? Коли отримав від Максима Третяка дарунок? Чи коли поселився в батьковому осідку?
Дитинства не було. Зате були парубоцькі витребеньки. І фронт. І втеча з двічі полоненим Смоляком. Дружана... І вже дорога — за обрій. Дні висипалися, як зерно з коша. Мариничевим ровесникам більше поталанить. Старий Кошута розповідав, що став дорослим в одну мить: коли, вернувшись з пасовиська, побачив на катафалку мертвого батька. Сирота, оженившись, вступає в літа і, не мавши молодості, несподівано починає хилитися від внутрішньої знемоги.
Коні йшли, низько опустивши заінеєні морди, хрипіли і заточувалися. Періщив дощ. Я дістав із тайстри мокру бринзу. Відкусив шматочок, решту поклав назад. Від бринзи тхнуло прілою шерстю, мулом і кислим духом глиці. Я понюхав долоню. Вона пахла мертвечиною. Шкіра на руках зашкарубла й потріскалась. Тяжко в горах дається насущний!..
— Е-ге-ге! — закричали в голові обозу.
Певне, знесло місток. Я поліз під сидіння за топірцем. Поки добрався до своїх, у березі розіклали багаття. У сутінках ревів Черемош. Язик світла від вогнища лизнув високу ребристу хвилю.
— Залило дорогу, — прошепелявив ватаг, тримаючи люльку в зубах. — Почекаємо до ранку.
— Отара не пройде, — мовив Чигрин.
— І зовсім не проїдеш, — гримнув Кошута, запалюючись злістю.
"Якби він не кричав,— подумав я, — ми почали б химерити. Кричи, стариня!"
— То ще добре, як не розмило дороги,— пробурмотів Чигрин і відійшов од підвід.
— Я спробую конем, — випнувся Микола Маринич.
— Марш до отари! — заволав ватаг.
Набряклі Мариничеві постоли захлюпали між возами. Кошута навпочіпки присів біля вогню, вибив попіл з люльки.
— Скоч-но, Ксеню, — як не дивно, він дуже рідко підвищував на мене голос, — розстав голопузих стерегти товар.
Ледве пересуваючи ноги в згуслій глині, я рушив уздовж обозу. Леґінці неохоче йшли од вогнищ. Вигулькнувши з-за підводи, Микола Маринич забубонів:
— Дідько старий! Стара шкапа!
— Ти про кого, моя надіє? — запитав я, посміхнувшись.
— Чого гавкає!
— Хочеш ляща, парубче? — зупинився я, зрозумівши, що це стосується Кошути.
Микола вражено занімів і відстав на кілька кроків.
— Двоє до отари, — сказав я, — четверо до череди. І не бавтеся дробовиками.
Микола минув мене, злостиво погримуючи кулаком по солдатській флязі, почепленій до пояса.
— Безтямне! — кинув я йому вслід.
— Рана загоїться, Ксеню, а слово — ніколи, — з образою озвався Маринич.
— Зажди! — гукнув я.
На його лиці заграли відблиски багаття. Він дивився на мене широко розплющеними колючими очима.
— Щось таке почув, — сказав я суворо, — за що гуцулові можна до грудей ножа прикласти? Так?