— Ксеню! — покликала.
— Що?
— Чого не признався, що привіз жінку? Щастя і злагоди, Ксеню!
— Дякую, Олено.
Над юрбою мелькали прим'яті ношені кресані. Я ледве впізнавав парубчаків — повимахували за два роки, повідпускали вусики й чуприни. Дівчата теж вилюдніли, стримано звискували, коли котрийсь із леґінців запустить під горбатку мацку долоню, і винувато озиралися на нас, мовляв, що вдієш із зеленцями, ото якби старший моргнув!
Я підмінив Чигрина на вагах.
— Бачиш? — показав Василь на хлопців. — А ти хочеш миру?
Я не озвався, і Василь додав:
— Чуєш, а москалі — вуйки. Це не солдати. У них рало перед очима.
Я стріпнув з кресані краплини дощу і сказав:
— Візьмемо в Яровицю молодих на підмогу.
— І правда: нехай провітряться. Я побалакаю. Хлопчаки завмерли, побачивши біля себе Василя.
Високий і ставний, він ступав легко й упевнено, кожна складка одягу мовби всміхалася, рушена грою м'язів. Парубчаки одразу зароїлися довкола нього, та наперед вискочив Мариничів Микола. Заввишки вже як Василь, обличчя дрібне, але зухвале, неспокійне, очі хитрі, рухи скрадливі, як у хижака. Він стебнував Василя поглядом і осміхався.
— І цих заберуть, — зі смутком мовила Олена. — І цих знищать. Боже!..
— Ади, як набундючився! — виринуло із суголосся дівочого сміху.
Мариничів Микола зрозумів, що це його стосується, переступив з ноги на ногу, знову витягнувся, як жердина.
— А мій як виріс! — почала було Олена, та голос впав, з очей потекли сльози. Обтерши лице, тихо додала: — Михайлик виріс. Івась і Ксеньо затрималися, — повела рукою при землі, і щоками знову пробігли сльози.
— Відбою не мав, — сказав Чигрин, вернувшись від леґіників. — Вибрав шістьох. Питаю, кому підійшли роки до служби в армії. Всім! "А хто дівчину має?" Мовчать, перезираються, штовхають один одного під ребро.
— мариничевого береш?
— Спробуй не взяти! Сатана.
До кінця дня мене не покидало радісне почуття: не так вже голо між горами, як здавалося.
Додому вернувся мокрий до рубчика. Дружана шила. Переодягшись і повечерявши, я сів до вікна — слухав шемрання дощу, який аж немовби ходив довкола хати, скориставшися з пітьми. Під стріхою хлюпотілися і клекотали веселі струмені.
Тремтіло й похитувалося полум'я свічки. Теж самовільна праця природи. Здається, що ти присутній при готуванні якогось чародива. Спало на думку, що мене завжди щось підмивало вчинити наперекір волі дорослих, щоб когось здивувати, та в шкурі ленінців-зеленців не міг себе відчути.
Стиха зарипіла розчахнута бурею слива. Я знайшов очкур, накинув на плечі сардак.
— Іду дерево забинтую.
Дружана провела мене до порога усміхненими очима.
В лице вдарило тяжким мокрим снігом...
А десь у горах мокли люди! Мокли в окопах і в поході! Простуджено кашляли. Когось будили, і схлипувало під чобітьми болото.
Солдати сонно, мерзлякувато щулилися, вбираючи голови у плечі. Якийсь невдаха без кінця вовтузився і прохав:
— Дай, братчику, тютюну.
— Не спиться? — питав хтось співчутливо.
— Чуєш, приснилося, що я дома, що...
Шарпонув вітрисько, посипало сніговою крупою. Я обв'язав деревце і подумав, що треба навесні підсадити молодих слив. Нараз у протилежному кінці завалували собаки. Потому загуркотіли сотні підвід. Дружана показалась у вікні з розпростертим, як полонне знамено, обрусом, і вікно стемніло. Коли я зайшов, вона сиділа на тому ж місці, в тій же позі з рукоділлям на колінах.
— Я заслонила вікна — і не подумала, що тобі потрібне світло. Чогось стало маркітно, ніби хто припав до шиби.
Я розтер мокрі, здерев'янілі від холоду пальці. Ні, це не поступ. Людську душу навчили відчувати небезпеку. Це не поступ.
Впали повалені ворота, і на подвір'ї зчинився гамір. Злетіли з завісів сінешні двері. Дружана затремтіла. Я опустився на стільчик біля її ніг. Гримнули хатні двері, і на порозі виріс австрійський солдат у сталевому шоломі поверх пов'язаної навколо голови білої жіночої хустки.
— Корова є?
— Нема, — відповів я по-німецькому.
Солдат скосив очі на Дружану, зморщив старечу посмішку і махнув на двері:
— Спати на горищі. Нас багато. Нам треба зігрітися. Геть.
Я подав Дружані кожушок і потягнувся за подушкою. Солдат ударив мене по руці, і подушка впала на долівку.
Ми зачинилися в повітці. Щойно на обійсті втихомирилося, з того краю села залементували кулемети. Під стінами загупали метушливі кроки, заіржали коні, заскрипіли вози. Перестрілка не вщухала. Минуло зо дві години. Нарешті, захлинувшись довгою чергою, мимо осідку пролускотів, очевидно з підводи, скоростріл і запала тиша. Я прошмигнув до хати. На скрині догорала свічка. На долівці валялися пошматовані обруси і розпанахані подушки.
— Корова є? — почувся хрипкий голос за плечима.
Я оглянувся. На порозі стояв вусатий, замурзаний, весь мокрий чоловік з довгою гвинтівкою в руці, в довгій сірій шинелі і гостроверхій смушевій шапці.
— Нема корови, — відказав я.
— Вівці?
— І овець нема.
— Горілка?
— Нема.
Солдат знизав плечима.
— Австріяки давно вибралися?
— П'ять хвилин тому.
— Дозвольте заночувати. — Солдат припер гвинтівку до стіни і зняв мокру шинелю. — У вас не топилося? — потер долоні.
— Ви один? Солдат усміхнувся.
— Вибачте. — Позіхнувши, накрив долонею рот. З горла вирвалося хропіння. — Не один...
Я вийшов надвір. На обійстя заїжджали підводи.
Три доби крізь село безперервним потоком ішли війська. Ці три доби ми з Дружаною пересиділи в зимарці між лісами. Потому півдня було тихо, лише десь за горами погупували гармати. Я пустився до лісу по дрова і почув скрегіт коліс. З-за гори на шлях витягувався обоз. З підвід долинав стогін, біліли пов'язки.
Ми зійшли до села. Коло церкви темніла купа трупів. Край майдану стояв офіцер з прапорцем і гукав до літніх погоничів у шинелях:
— Покійники є? Нема? Котись!..
Змахував прапорцем і дожидався чергової підводи,.