— Вони всі змішалися, і збільшувальні, і зменшувальні! — злякано скрикнув Юрчик, хутко скочуючись вниз і кидаючись підбирати таблетки.
— От бачиш, як добре, що я зробив їх різного кольору! — сказав дід. — Почекай підбирати, швидше зсади мене з цього стільця на підлогу!
Опинившись на підлозі, дід прожогом кинувся до таблеток, схопив одну по одній три таблетки зеленого кольору і проковтнув їх.
Через якихось десять хвилин після цього з лабораторії поквапливо вийшли дід з внуком. Дід, — знову такий же високий, кремезний, як раніше, в полотняній куртці і синіх робочих штанях, — замкнув ключем двері лабораторії, взяв Юрчика за руку й пішов разом з ним до воріт.
— Ну що? Знайшов дідуся? — спитав сторож і, привітавшись із дідом, додав: — Меткий у вас внучок, професоре!
Вони попрощалися із сторожем і швидким кроком поспішили до зупинки автобуса. Саме в цей час закінчився робочий день і з цього інституту та з інших сусідніх установ повиходили на вулицю робітники, й службовці, і наукові працівники. Вони йшли поодинці й по двоє, й купками, і багато хто з них віталися з Юрчиковим дідом. Він розкланювався на всі боки, але не зупинявся й ні з ким не розмовляв, — адже не можна було затримуватись, бабуня напевно давно вже хвилювалась!
Ще здалека можна було побачити, що на зупинці автобуса робиться щось незвичайне. Там зібралося страшенно багато людей, чути було галас, обурені вигуки. Дід з Юрчиком приєдналися до юрби і втрутилися в розмову.
З перших же слів вони з’ясували, що автобуса в їхньому напрямку дуже давно не було. Оце допіру сюди приходив автобусний диспетчер і заявив, що його зараз можна й не чекати. На трасі сталася аварія: внаслідок великих гроз із зливами, що пройшли останнім часом у верхів’ях річки, ця річка неймовірно розлилася, вийшла з берегів і підмила міст на шосе. Зараз аварійна бригада терміново ремонтує його, але автобусний рух зможе відновитися годин через п’ять, не раніш.
Люди бідкалися, обурювалися й зітхали, але нічого не поробиш! Потроху всі порозходилися: одні вирішили перебути десь у місті, поки не піде автобус, а другі — таких було небагато — пішли собі пішки. Вони зміркували, що через річку можна й човном перевезтися.
— Що ж нам робити? — спитав дід. — Затримуватись нам аж ніяк не можна. А йти пішки — далеченько, аж п’ятнадцять кілометрів. Звичайно, коли б я був трохи молодший, то це була б для мене дрібничка, і не такі відстані ходив... Але зараз серце не те. Та й ти не дійдеш.
— Я, може, й дійду, я ж не маленький! — зауважив Юрчик.
— Ніхто й не каже, що маленький, — сказав дід, — але це не має значення, оскільки не зможу йти я. Що ж, ти мене покинеш чи на руки візьмеш?
Юрчик зітхнув.
— От якби ти, діду, знову став зовсім маленький, а я став великий!..
— Стій, стій, стій! — раптом перебив його дід. — Це ж ідея! Я можу ковтнути зменшувальних таблеток і знову зменшитись, а ти проковтнеш збільшувальні і станеш великий. Серце в тебе здорове, отже, тобі нічого не варт буде відмахати п’ятнадцять кілометрів зі мною в кишені!
Юрчик аж застрибав з радощів.
— Ой, діду! Як ти добре придумав! Я ж з самого початку все хотів попросити в тебе таблеток, щоб збільшитись... Я стану великий, та так і зостанусь, добре, діду? Ти дозволяєш?
— Ну, про це вже потім поговоримо, — сказав дід, — зараз наша єдина мета — якнайшвидше добратися до бабуні. Проте, все треба робити розумно й помірковано. Перш за все слід перевірити: скільки збільшувальних і зменшувальних таблеток ми маємо в своєму розпорядженні?
Дід витяг з кишені круглу коробочку, в якій лежали тепер разом усі таблетки. Адже вони були різного кольору і можна було не боятись їх переплутати.
— Тут усього одинадцять таблеток, — сказав дід, — сім зелених і чотири рожеві. Три зелені треба одразу ж одкласти для бабуні. Ти зараз проковтнеш одну зелену. Цього вистачить, щоб стати великим, як добрий двадцятилітній парубок. Я проковтну три рожеві... Можна було б і дві, щоб не так сильно зменшитись, ну та нехай тобі буде легше мене нести!.. Діставшись додому, я ковтну останні три зелені, щоб повернутися до нормального стану, а ти — останню рожеву, щоб теж стати знову самим собою...
— Ді-і-ду! — раптом прохально заскиглив Юрчик, зовсім наче якийсь малий капризун, — нехай я не ковтатиму рожевої... нехай я залишусь великим...
— Годі! — суворо промовив дід. — Я вже сказав: про це поговоримо потім. Отже, ходімо кудись у затишне містечко, хоча б у цей темний під’їзд. Не можемо ж ми прилюдно зменшуватись і збільшуватись!
За хвилину з темного під’їзду вийшов високий парубійко і; коротких штанях, рожеволиций, здоровий, найспортивнішого вигляду. В нагрудній кишені його куртки сидів малесенький дідок, на цей раз підстеливши під себе чисту носову хустку, щоб не вимазатись у рештках цукерки... Ви, напевно, самі розумієте, що Юрчикова куртка збільшилась разом із своїм хазяїном і що в її кишені дідові було зовсім просторо. Він добре бачив усе, що робиться назовні, крізь малесеньку дірочку, а його, звичайно, не бачив ніхто.
Швидким кроком Юрчик попрямував до автостради. Дід пошепки підказував йому, куди треба йти.
Ось вони вже незабаром вийдуть за межі міста. І тут раптом Юрчик відчув, що йому страшенно хочеться їсти. Адже перед тим, як вирушати в дорогу з дачі, він був такий збуджений і схвильований всією подією, що не приділив достатньої уваги ковбасі та молоку. І це тепер далося взнаки.
— Діду, — сказав потихеньку Юрчик, не припиняючи ходи, — діду, можна я куплю булочку або бублик? Мені їсти хочеться...
— Ні, не можна! — рішуче відрізав дід.
— Ой ді-і-іду! Чому не можна! Я ж не затримаюсь! — заскиглив Юрчик.
— Ти що, друже, забув, що ти не малюк? — докірливо сказав дід. — Повинен розуміти, що я кажу "не можна" не через якусь мою примху, а через серйозні об’єктивні причини.
— Які це об’єктивні? — не зрозумів Юрчик.
— А от які. На які гроші ти купуватимеш? На оці? — і дід витяг з кишені і показав Юрчикові кілька срібних і мідних монеток завбільшки з зернятко проса і пару дрібнесеньких клаптиків паперу, в яких тільки з великими труднощами можна було впізнати паперові карбованці.