— Щось написано: одне слово починається на "О", а друге на "К"!
— Значить, наш!
Автобус підійшов і зупинився. Юрчик спритно зліз на приступку, з приступки — всередину машини і простягнув кондукторці гроші, які він весь час тримав напоготові в руці.
— Тобі куди? — спитала кондукторка.
Юрчик трохи розгубився, але дід з кишені шепнув: "Кажи — до Наукової!" Він так і сказав.
— Правильно! — сказала кондукторка, поглянувши на монети, що їй подав Юрчик, і відірвала йому квиток.
— Дивіться — такий малий, а сам їде, та ще так впевнено поводиться! — сказала якась товста жінка. — І як тільки батьки пускають?
— Вони тепер з пелюшок батьків не слухають! — пробуркотів якийсь похмурий дядя з газетою.
— Ні, тут щось не те... Ви бачили, як він брав квиток, казав куди їде? Може, це зовсім не дитина, а доросла людина, ліліпут? — висловила свій здогад друга жінка, худорлява.
— Яка нісенітниця! — обурилась товста, — Хіба ж зразу не видно дитину? Зараз я його спитаю... Хлопчику, куди це ти їдеш і де твої батьки?
"Повторюй за мною, тільки ввічливо!" — прошепотів дід. І Юрчик якнайввічливіше проказав те, що йому підказувано:
— Якщо це вас цікавить, громадянко, можу повідомити, що я їду в своїх справах, а мої батьки зараз перебувають у відрядженні. А ви куди їдете, якщо це не секрет?
Товста жінка аж відсахнулася. Похмурий дядя відірвався від своєї газети і зацікавлено подивився на Юрчика поверх окулярів. А худорлява голосно зашепотіла:
— От бачите, бачите! Я ж казала, що це ліліпут! Доросла людина!..
— А чого ж він одягнутий, як мале хлоп’я: короткі штанці, шкарпетки... Ліліпути одягаються, як дорослі люди! — не здавалася товстуха.
— Тепер і дорослі носять короткі штани-шорти! Це ж модно!
— Ну, та то стиляги!
— А може, й серед ліліпутів є стиляги? От і ходять по-модному!
Юрчик не став прислухатися до цієї розмови, а тим паче брати в ній участь. Він пройшов наперед і сів на вільному місці біля вікна. Серце його схвильовано калаталось. Але дід, який сидів у його кишені біля самого серця і тому виразно чув це калатання, заспокійливо зашепотів:
— Нічого, нічого, Юрчику! Адже я з тобою!..
Далі й справді все йшло добре. Товста й худорлява жінки та похмурий дядя невдовзі потому вийшли з автобуса, а новим пасажирам не було ніякого діла до якогось хлопчика, що сидить собі тихо і нікому не заважає. Вони, напевне, думали, що його мама теж їде в цьому ж автобусі, тільки сидить десь ззаду, а може, і зовсім нічого не думали про це...
До того ж загальну увагу пасажирів автобуса раптом привернуло до себе те, що було за вікнами: автобус в цьому місці йшов по мосту через річку, зовсім невеличку річеньку, яка тільки під час весняної повені ставала інколи великою й повноводою. Але зараз була вже не весна, а літо, і повінь давно скінчилася й річка увійшла в свої береги. Та сьогодні здивовані пасажири побачили, що ця річка знову, як навесні, поширшала, здулася, завирувала...
Всі припали до вікон, залунали вигуки подиву, розгублені запитання — що це сталося з річкою?!. Міст давно залишився позаду, а в автобусі ще довго точилися про те суперечки та пересуди.
Таким чином, на Юрчика ніхто вже не звертав уваги, і він з дідом у кишені без будь-яких пригод доїхав до міста, а там і до Наукової вулиці.
Кондукторка голосно оповістила назву зупинки, отже, Юрчик і без дідової підказки здогадався, що треба виходити. І він вийшов, і пішов до інституту — тут йому не один раз доводилось бувати в діда, і дорогу він знав. Страшно було тільки одне: як він розмовлятиме з сторожем біля воріт?
Сторож біля воріт суворо подивився на Юрчика і спитав:
— Чого тобі, малий?
Юрчика неприємно вразило таке звертання. Але він не дав і взнаки, що це його зачепило. Він чемно привітався і подав сторожеві дідову записку.
"Пропустити до лабораторії", — прочитав сторож уголос, — Але ж професора нема, він у відпустці. Що ти там робитимеш, в лабораторії?
Юрчик — тик, мик, не знає, що відповісти... Але дід не дрімав!
— Проказуй за мною! — прошепотів він з кишені. І Юрчик впевнено повторив те, що йому підказував дід:
— Так, дід у відпустці, але сьогодні він приїхав сюди, й ми з ним разом на дачу поїдемо...
Все це була, як бачите, чистісінька правда: адже дід і справді сьогодні приїхав сюди і збирався разом з Юрчиком — і з таблетками! — їхати на дачу. Але сторож зрозумів це зовсім інакше: він подумав, що професор, себто Юрчиків дід, приїхав ще зранку і жде внука в своїй лабораторії.
І він пропустив Юрчика у ворота.
Добре, що дідова лабораторія містилася в окремому будинку серед густого саду, де зараз, в робочий час, нікого не було. ї через те ніхто не побачив, як Юрчик пихтів і сопів, намагаючись відімкнути ключем тугий замок лабораторії; як дід, висунувшись з кишені, щосили допомагав йому порадами і як кінець кінцем, просунувши в ушко ключа паличку, двері пощастило відімкнути.
IV
— Уф, нарешті! — сказав дід, як тільки Юрчик переступив поріг лабораторії. — Перш за все вийми мене швидше з своєї кишені, бо мені набридло сидіти на чомусь липкому!
Юрчик витяг діда і впевнився, що й справді в кишені було щось липке: це була цукерка, яку Юрчик ще вчора залишив у кишені цієї курточки. Вона розтала від спеки, а може, й від того, що на ній сидів дід... І тепер дідові полотняні штани були всі в липкій цукерковій начинці.
— Це не біда, — сказав дід, — в мене тут є мої робочі штани, я зможу переодягтись. Діставай швидше таблетки! Ти не можеш собі уявити, як мені не терпиться знову стати нормальною людиною!
І він показав Юрчикові на полицю, де в скляних слоїках, пляшечках та картонних коробочках стояли різні винайдені дідом таємничі речовини.
Полиця була висока. З великими труднощами Юрчик присунув до неї столик, на столик поставив стілець і поліз нагору.
— Так! Добре! — підбадьорював його дід. — Не бійся! Простягни руку праворуч! Он там,біля великої банки з жовтого скла, стоять дві круглі коробочки! Такі, як бувають з зубним порошком. Знайшов? Чудово! Бери їх і злазь. Обережно!!!
Та вже пізно було казати "обережно"! Юрчик похитнувся на своїй вишці, вхопився обома руками за полицю і не впав, — але обидві круглі коробки полетіли додолу, розкрилися і всі таблетки разом розкотилися по підлозі...