Отже, коли Сергій прибіг до класу по свої рукавички, Грицько, як завжди, сидів, підперши голову обома руками і вп’явшись очима в книжку. Навіть чудовий, мокрий, липучий сніг не зміг відірвати його від читання і виманити в садок!..
— Ти розумієш, — казав Сергій, — він чомусь мовчав і нічого навіть не вимовив, коли всі подумали на мене... Але ж він знає, що я й не підходив до ракети! Чого ж мовчить?!
— А чому ж ти не сказав, що його там бачив? — здивувався Юрчик. — Може, це він і поламав модель?
— Я... я не хотів! Хай би він сам сказав! Що ж, я донощиком буду, абощо? Та й не повірили б — всі ж знають, що Грицько тільки про книжки й думає. Навіщо йому доторкатися до ракети? Він же й не цікавився нею зовсім!
Юрчик рішуче хитнув головою і сказав:
— Я думаю — це таки він зробив! Тому й мовчав.
Сергій знизав плечима.
— Я теж так думаю, але ж не знаю напевно. То чого ж я стану про нього розповідати? Щоб на нього почали думати, як оце на мене? А може, він зовсім ні в чому не винний...
— Зараз я про це дізнаюсь, — сказав Юрчик, стиснувши рукою прилад у кишені, — будь певен, все з’ясується. Бувай? Іду до нього!
І, не гаючи часу, Юрчик побіг до Грицька.
У Грицьковій кімнаті все було завалено книжками. Книжки стояли в шафі й на полицях, лежали на столі, на підвіконні й навіть на стільцях. Але Грицько, всупереч звичаєві, не сидів, встромивши носа у книжку, а стояв біля вікна й про щось думав... Почувши, що хтось увійшов, він обернувся до дверей і якось збентежено подивився на Юрчика.
"І чого це він прийшов? — подумав він, — Невже дізнався, що це я поламав оту кляту модель? Невже Сергій таки сказав, що бачив мене в класі?.."
— Сергій не такий, як ти! — обурено відповів на його думку Юрчик. — Він не хотів нікому казати про тебе! А ти — боягуз! Якщо ти поламав модель, треба було сказати, а не дозволяти всім винуватити Сергія!
"Ніхто ж не бачив... Звідки він знає?!" — здивовано й злякано подумав Грицько.
— То вже моє діло — звідки я знаю! — негайно відповів Юрчик. — Знаю і всім можу розповісти!
"Йому не повірять... У нього нема доказів... І всі знають, що він із Сергієм дружить", — швидко проносилися думки в Грицьковій голові.
— Так, я дружу із Сергієм, — сказав Юрчик, — і хоч доказів у мене нема, все одно мені повірили б. Але я й не казатиму нікому — ти сам повинен в усьому признатись.
"В усьому признатись? Я ніколи не наважусь, — подумав Грицько, — це просто неможливо, нездійсненно!"
— Нема нічого неможливого, нездійсненного! — відповів Юрчик, — І ти наважишся, якщо схочеш.
"Я згорю з сорому..."
— Не згориш!
Грицько з жахом подивився на Юрчика.
— Звідки ти знаєш, про що я думаю? — з тремтінням в голосі спитав він.
Юрчик посміхнувся і сховав руку з приладом у кишеню.
— От бачиш, — сказав він, — ти не можеш від мене нічого приховати. Давай поговоримо чесно. Для тебе ж буде краще.
— Поговоримо... а про що?! — невпевнено спитав Грицько.
— Про те, що завтра ж треба все розповісти по правді! Перед усім класом.
— Я бою-ю-юсь! — сказав Грицько злякано.
— А ти не бійся! Нічого страшного нема. Ти ж не навмисно поламав нашу модель?
— Ні-і... Я хотів тільки подивитись... А вона впала на підлогу й поламалась!.. І я ж не вмію її полагодити... І всі мене лаятимуть!
— Ех, ти! — сказав Юрчик. — А ще стільки книжок прочитав! Хіба ж став би боятись чогось Буратіно, або Чіполіно, або хоробрий Бібігон?! А про відважного Барвінка з його коником Дзвоником хіба ти не читав? Жоден з них не побоявся б признатись у своїй провині, щоб не думали на когось іншого. І ти не бійся! А полагодити — ми з Сергієм допоможемо тобі, можеш бути певний!
Грицько підшморгнув носом і раптом зітхнув полегшено.
— Спасибі тобі, Юрчику, — сказав він. — Ти — справжній товариш! Мені самому було так погано, я навіть читати не міг... Завтра ж всі знатимуть правду! Я все розповім. А зараз — ходімо до Сергія, я хочу попросити в нього пробачення за свою дурість і боягузтво.
На другий день Грицько сміливо признався перед усім класом у своїй провині. І хоча хлопці й наговорили йому багато дошкульних слів, але всі гуртом узялися допомагати йому лагодити модель.
І коли відкрилася виставка в Палаці піонерів, ця чудова, прекрасна, блискуча модель космічної ракети дістала першу премію. І всі хлопці з Юрчикового класу були надзвичайно горді й щасливі.
А кишеньковий думкоприймач ще в той вечір, коли Грицько попросив пробачення в Сергія, повернувся до шухляди дідового письмового столу.
Юрчик, звичайно, все розповів дідові. І дід був дуже задоволений, що його дивовижний винахід допоміг Юрчикові виявити правду, а Грицькові — перебороти свою малодушність і повестися так, як це належить справжньому жовтеняті.
ПЕС БАРБОС І ЗАЙЦІ
— А що, Юрчику, — сказав дід одного ранку під час зимових канікул, — чи не з’їздити нам сьогодні на дачу? Прождемось туди й назад, подивимось — може, там знову наробили якоїсь шкоди оті каверзники!
— Ура, — відповів Юрчик, — їдьмо швидше!
Він одразу зрозумів, про яких це каверзників згадав дід. А ви не зрозуміли? Ну, то я вам зараз про все розповім докладно.
Ще позаторік навесні дід посадив навколо дачі з десяток молоденьких вишеньок. Вони всі прийнялися, зазеленіли, — "От будуть вишні, — думав собі Юрчик, — бабуся наварить вишневого варення"... А це були його найулюбленіші ласощі!
І от — уявіть собі! — взимку занадились до садка зайці, їх тут була сила-силенна. Адже навколо — ліс, та не простий ліс, а заповідник. Він так звався через те, що в ньому заборонялося полювати на будь-яку звірину та дику птицю.
Певно, звірі добре знали про те, що тут полювати заборонено. От вони й жили собі, розкошували, нікого не боячись. Яких тільки звірів тут не було — і білочки, й зайці, борсуки та лисиці, дикі кози й навіть справжні олені. Тільки вовків та ведмедів не було, та то й краще...
Дикі олені та кози нікому шкоди не робили. А от зайці — ті взимку так знахабніли, що почали залазити до садків та обгризати плодові дерева. Вони й дідові вишеньки погризли — пообчикрижили зубами всі гілочки, наче пообрізали!.. І залишилися самі пеньки. Скільки було під снігом сховано, стільки й зосталося.