— І з нашого класу теж всі були надворі! — сказав Олежка.
І тут раптом він нібито щось згадав і глянув на Сергія. І Юрчик теж згадав... Ні, не всі учні з їхнього класу були весь час надворі!
— Сергій бігав до класу по рукавички! — сказав Олежка. — Модель тоді була ціла, Сергійку?
— Та я, правду кажучи, й не поглянув у той бік! — відмахнувся Сергій.
— Слухай, а може, ти зачепив її... якось випадково?
Сергій почервонів по саме волосся.
— Та ти що... на мене думаєш?
Учні оточили Сергія. Він стояв серед них розгублений і зляканий. "Звичайно, це він... напевно він!.. Ще й запирається, боїться признатись", — таке було написано в поглядах товаришів, хоча ніхто не вимовляв цього вголос. І він не знав, куди дітися від цих поглядів.
— Якщо це ти зробив, скажи правду, — сказала Васа Павлівна. — Мало що з ким може трапитись! Ми всі допоможемо тобі полагодити модель.
— Я не робив!.. Я й не подивився на неї! — вигукнув Сергій в розпачі, — Я правду кажу!.. Хіба ж тільки я один був у класі під час перерви?!
— А хто ж іще, крім тебе?
— Всі ж були надворі!
Сергій не відповів.
Він обвів весь клас якимось здивованим поглядом, потім насупився, стиснув губи і, нічого не кажучи, одвернувся від товаришів.
Васа Павлівна докірливо глянула на нього й наказала всім сідати за парти й братися за книжки. Всі розійшлись і посідали на свої місця, приглушено висловлюючи обурення. Ніхто, звичайно, не повірив Сергієві. Недаром він був у класі всім відомий пустун і шибайголова. Але досі ніхто не знав його за брехуна і боягуза!..
Юрчик сів на своє місце біля Сергія страшенно збентежений. І він також, як усі, думав, що то Сергій поламав модель. Але разом з тим йому було дуже шкода свого приятеля і просто не вірилось, щоб він міг отак уперто брехати і боятися визнати свою провину!.. Йому було соромно за Сергія.
Сяк-так уроки закінчилися, і всі пішли додому. І Юрчик з Сергієм, як завжди, пішли разом. Вони йшли й мовчали. Нарешті Сергій сказав:
— Не віриш мені? Бачу, що не віриш!..
Юрчик промимрив щось невиразне. Тоді Сергій раптом зупинився і вигукнув:
— Не віриш?! Тоді ти мені більше не друг! — і з цими словами побіг геть від Юрчика, хоч насправді йому треба було йти в той же самий бік.
Це надзвичайно схвилювало Юрчика. Що ж робити? Повірити другові? Так, тільки повірити!..
Але ж цього мало: треба, щоб усі йому повірили... Як це гробити? От, якби всі могли взнати його думки...
І раптом Юрчик спинився від разючого спогаду... Так, узнати думки! Це ж можна добре зробити!.. Адже в діда є чудовий, дивовижний новий винахід саме для того, щоб узнати, почути чужі думки...
Швидше до діда!
І Юрчик щодуху помчав додому.
III
На щастя, дід вже прийшов з свого інституту. Юрчик влетів до нього в кімнату як очманілий.
— Діду! — схвильовано закричав він, — Дай мені швидше твій кишеньковий думкоприймач! Треба рятувати Сергія!
— Що таке?! — здивувався дід. — Що сталось і від чого його треба рятувати?
Юрчик все розповів. Дід уважно вислухав і похитав головою.
— На жаль, я не можу дати мій прилад для загального користування, — сказав він, — Винахід мій ще не випробуваний і не затверджений. Та й не думаю, що він такий вже потрібний в даному випадку. Якщо Сергій ні в чому не винен, це обов’язково з’ясується.
— Так, але поки там все з’ясується, а він тим часом страждатиме! — запально заперечив Юрчик, — Цього не можна терпіти! Ти б тільки побачив його...
Дід ще раз похитав головою і співчутливо зітхнув.
— Ну, якщо так... Добре! Я дам тобі прилад. Але ти дай мені слово, що нікому його не покажеш і не розкажеш про нього.
Юрчик замислився. Це, звичайно, не те, чого він бажав... Але й так було б добре. По-перше, Юрчик зможе вже цілком впевнитись, що Сергій ні в чому не винен. А по-друге, можна було б за допомогою цього думкоприймача знайти й справжнього винуватця... Хоч і нелегка справа — шукати в усій першій зміні, але спробувати можна...
— Гаразд! — сказав Юрчик. — Ось тобі моє чесне жовтенятське слово, що я нікому не покажу і не розповім.
— І не загуби, звичайно.
— І не загублю!
Тоді дід витяг з шухляди письмового стола вже знайомий нам прилад і подав онукові. Юрчик взяв його, приклав до вуха і подивився на діда.
"Я буду дуже радий, якщо за допомогою мого приладу пощастить встановити істину і зняти підозру з невинного", — думав у цю хвилину дід. Юрчик зраділо кивнув головою.
— От побачиш, діду, пощастить! — захоплено відповів він на дідову думку і, засунувши руку з приладом у кишеню, хутко вибіг з кімнати.
"Перш за все треба побігти до Сергія, — зміркував Юрчик, — треба йому сказати, що я знайду винуватця, хай не мучиться марно!"
Сергій справді мучився. Він сидів сам у кімнаті, тримав на колінах розгорнуту книжку про Буратіно і навіть не помічав, що книжка лежить догори ногами. Побачивши захеканого Юрчика, він здригнувся й злякано подивився на нього.
А Юрчик спинився край порога, приклав руку до вуха і уважно подивився на друга.
"Чого він прийшов? Може, для того, щоб сказати, що він мені вірить?! А я ж правду кажу — я ж не ламав модель!.. А про Грицька — казати чи не казати?!.." — так думав Сергій, і всі його думки виразно чув Юрчик.
— Слухай, Сергію, — сказав Юрчик, засовуючи знову руку до кишені, — я й раніше вірив тобі, що це не ти зробив, а тепер вже знаю напевно. Можеш не сумніватись.
— Ти справжній друг, Юрчику! — сказав Сергій радо, — А чому ти тепер знаєш напевно? Знайшовся винуватець?
— Ні, але ми його знайдемо. А чому знаю — не можу тобі сказати, так що й не розпитуй. Просто знаю й край. І ще знаю, що ти мені щось хотів розповісти про Грицька. Що саме?
Сергій здивовано витріщив очі.
— Ага, про Грицька... Я не хотів нікому казати, але... якщо ти сам щось знаєш, я скажу. Тільки ти не кажи нікому!
— Та що саме? Я нічого не знаю!
І тут Сергій схвильовано розповів Юрчикові, що таки не він один був у їхньому класі під час великої перерви. Коли Сергій прибіг по свої рукавички, він і справді навіть не поглянув у бік моделі. Але він бачив, що в кутку на своїй парті сидів один учень, Грицько, якого всі хлопці й дівчатка прозвали "книгоїд". Його так усі прозвали через те, що він дуже багато читав книжок. І так швидко читав, наче ковтав їх! Грицько надзвичайно рано навчився читати, мабуть, коли йому було тільки чотири, а може, й три роки... А дехто з хлопців казав, що він завжди вмів читати, мабуть, так і народився письменний. І з того часу він одно читав і читав усе, що тільки під руку попадеться, і це була його єдина улюблена розвага.